Прислуга - Кетрін Стокетт

Глянула на Крихітку, а чоло над її очима вкрилося зморшками. Серйозно над чимось замислилась, міркує про щось.

Торкаюсь її личка:

— Усе добре, маленька?

— Мей Мо погана, — каже вона.

І те, як вона це вимовила, просто розриває мене зсередини.

— Мей Моблі, — починаю я, а сама вирішую дещо спробувати. — Ти розумна дівчинка?

Вона просто дивиться на мене, ніби не знає.

— Ти розумна дівчинка, — кажу знову.

— Мей Мо розумна, — говорить вона.

— Ти добра маленька дівчинка? — продовжую.

Вона дивиться на мене. Їй лише два рочки. Вона ще не знає, яка вона.

Кажу їй:

— Ти добра дівчинка.

Вона киває та повторює за мною.

Але допоки я встигаю сказати їй щось іще, вона зривається й біжить за бідним собакою подвір’ям, регочучи. Я ж раптом замислююсь, а що трапиться, коли говоритиму їй щось хороше щодня.

Вона повертається від поїлки для птахів, усміхається й вигукує:

— Гей, Ейбі! Ейбі, я люблю тебе!

Стежу за нею, а всередині зароджується таке щемке відчуття, ніби метелик злегка торкається мене крильми. Так я почувалася, коли спостерігала за Трілором. І спогади навіяли сум.

За мить Мей Моблі підбігає до мене, тулиться щічкою до моєї щоки, мовби розуміє, що мені болить.

Обіймаю її міцно, шепочу:

— Ти розумна дівчинка. Ти добра дівчинка, Мей Моблі. Чуєш? — І повторюю це, допоки вона не починає повторювати за мною.

Наступні кілька тижнів дуже важливі для Мей Моблі. Ви, напевно, не пам’ятаєте, як уперше пішли до туалету на унітаз, а не в підгузок. І, напевно, не пригадуєте того, хто вас навчив. Ніхто з дітей, яких я виховала, не підійшов до мене й не сказав:

«Ейбілін, я такий вдячний тобі, що показала мені, як ходити на горщик».

Справа ця непроста. Якщо намагатися привчити дитину ходити на горщик занадто рано, то просто знервуєш і її, і себе. Діти не здатні зрозуміти, що відбувається, й починають погано думати про себе. Але Крихітка вже готова, я знаю. І вона знає, що готова. Але, Боже, я вже ніг не відчуваю, так вона постійно втікає від мене. Саджу її на дерев’яне дитяче сидіння, щоб маленька попа не провалювалася, та щойно відвертаюся, як вона злазить із сидіння й утікає.

— Ти сходила, Мей Моблі?

— Ні.

— Ти ж випила дві склянки виноградного соку. Я знаю, що тобі треба сходити.

— Ні-і-і.

— Я дам тобі печиво, якщо зробиш це для мене.

Якийсь час ми просто дивимось одна на одну. Вона починає поглядати на двері. Чую, що в туалеті нічого не відбувається. Зазвичай мені вдається навчити їх десь упродовж двох тижнів. Але за умови, що їхні мами допомагають мені. Хлопчики бачать, як їхні татусі роблять це стоячи, а дівчатка — як їхні мами сідають на унітаз. Міс Ліфолт навіть близько не підпускає дівчинку, коли йде до туалету, й це проблема.

— Ну хоч трішки, Крихітко. Для мене.

Вона набурмосилась і мотає головою.

Міс Ліфолт пішла до перукарні, інакше я б знову просила її подати приклад (хоч ця жінка вже п’ять разів відмовила). Після останнього «Ні» міс Ліфолт я намірилася розповісти, скільки дітей виховала за своє життя, й поцікавитися її досвідом, але натомість промовила «гаразд», як завжди.

— Я дам тобі два печива, — прошу, хоч її мама постійно бурчить, що дівчинка товстішає з моєї вини.

Мей Моблі мотає голівкою й пропонує:

— Ти сходи.

Що ж, не скажу, що не чула цього раніше. І хоч зазвичай знаходжу вихід, тут розумію, що вона має побачити, як це робиться, щоб до неї дійшло, в чому річ. Відмовляюся:

— Я не хочу зараз.

Дивимось одна на одну. Вона показує пальцем і — знову:

— Ти сходи.

Потім починає плакати й крутитися, тому що сидіння трохи врізається в її попу. Я тямлю, що маю зробити, просто не знаю, як. Завести її в гараж до мого туалету чи сходити тут, у будинку? А якщо міс Ліфолт повернеться, а я сиджу на цьому унітазі? Та її шляк трафить.

Одягаю маленький підгузок, і ми прямуємо до гаража. У дощ тут відгонить болотом. Навіть коли ввімкнено лампочку, тут темно та немає гарненьких шпалер, як у будинку. Фактично, це навіть не справжні стіни, просто товста фанера. Цікаво, чи вона не злякається.

— Усе гаразд, Крихітко, це тут. Тут туалет Ейбілін.

Вона встромлює голову досередини, і її ротик стає, як бублик. Вона видає:

— О-о-о-о-о.

Спускаю труси, швидко пісяю, витираюся папером і знову вдягаюся, перш ніж вона щось помічає. А тоді зливаю.

— Отак треба ходити в туалет, — кажу їй.

Ну, вона така здивована. Рот роззявила, немов диво уздріла. Відступаю крок убік і перш ніж щось розумію, вона стягує підгузок і, наче маленька мавпочка, видряпується на унітаз, тримаючись, щоб не впасти, й робить пі-пі.

— Мей Моблі! Ти впоралась! Це чудово!

Крихітка всміхається, а я підхоплюю її на руки, щоб не впала в унітаз. Ми біжимо до будинку, й вона отримує свої два печива.

Пізніше я знову садовлю її на горщик, а вона знову мочиться. Найважчі перші кілька разів. Наприкінці дня відчуваю, що сьогодні зробила щось справді важливе. Вона починає добре говорити, й можна здогадатись, яке в неї сьогодні нове слово.

— Що Крихітка сьогодні зробила?

Вона каже:

— Пісь.

— Яку подію цього дня запишуть в історичні книжки?

Вона каже:

— Пісь.

Питаю далі:

— Чим пахне міс Гіллі?

Вона каже:

— Пісь.

Але прикушую язика. Це не по-християнськи, та й, боюся, що вона це десь повторить.

Потім додому повертається міс Ліфолт із зачіскою. Вона зробила хімічну завивку й пахне пневмонією.

— Здогадайтеся, що сьогодні зробила Мей Моблі? — починаю я. — Сходила в туалет на унітаз.

— О, це ж чудово! — Вона обіймає дівчинку (таке не часто побачиш). Знаю, вона таки втішилася: міс Ліфолт не любить міняти підгузки.

— Відтепер простежте, щоб вона ходила на унітаз. Щоб не забувалася, — пояснюю.

Міс Ліфолт усміхається:

— Добре.

— Глянемо, чи вона зробить це ще раз, доки я не пішла ­до­дому.

Ми йдемо до ванної. Знімаю підгузок, саджу маленьку на унітаз. Але Крихітка мотає головою.

— Ну ж бо, Мей Моблі, не сходиш на горщик для мами?

— Ні-і-і.

Зрештою піднімаю її:

— Нічого, сьогодні ти й так була молодчиною.

Але міс Ліфолт, набурмосившись, хмикає та насуплено глипає на дочку. Не встигла я знову вдягти Крихітці підгузок, а вона як рвоне. Біла дитина голяка мчить через увесь будинок. Забігає на кухню. Відчиняє задні двері, вбігає до гаража та намагається дотягтися до ручки дверей мого туалету. Ми квапимося слідом, міс Ліфолт свариться на неї пальцем. Її голос на десять тонів вищий:

— Це не твій туалет!

Крихітка