Вітіко - Адальберт Штіфтер

— І те, в чому ви всі присягнули, станеться. Превелебний єпископ повернеться в Моравську землю, я буду в його почті, і сатисфакція відбудеться.

Після цих слів підвівся Здик, єпископ Оломоуцький, і мовив:

— Превелебний кардинале, це я, коли знову відвідуватиму свою церковну землю, буду шанобливим слугою у вашому почті. А коли сатисфакція відбудеться, то, сини роду Пржемисла, минувшину треба буде забути, а я з тими, хто в країні, житиму в християнському смиренні, а тих, хто не в країні, благословлятиму і молитимусь за них.

Єпископ сів на свій стілець, і після нього знову підвівся кардинал Ґвідо:

— А тепер, нащадки роду Пржемисла, слухайте мене далі. Я говорю тепер як Христос, як священик, як посланець престолу людства і говорю мовою милосердя святого отця. Те, що я кажу, стосується і тієї країни, до якої я завжди належу, і країни, до якої належите ви. Коли я через каяття, покуту і сатисфакцію примирив вас із церквою та єпископом Моравським, ваш гріх завдяки цьому ще не стерто. Ви чинили переступ і проти вашого законного князя, бо ж повстали зі зброєю проти нього, пролили кров своїх людей і змусили його проливати кров ваших людей. Ви скоїли тяжкий гріх супроти святої віри, яка каже, що слід слухатися влади, і каже, що ви не повинні вбивати. Ви скоїли гріх зарозумілого янгола, ви скоїли Каїнів гріх. Невже вам треба казати, яка свята і велика віра, проти якої ви грішили? Невже її не засвідчували найрозумніші люди всіх земель, невже її не мали люди, що сяяли, наче сонце, серед народів, невже її не мали люди, яких ушановувало все людство? Невже вони своїм життям не досягали віри, завдяки якій людина доходить до Бога і без якої немає ніщо? Я не кажу про таких апостолів, як Кирило та Мефодій, та їхні несказанні й невтомні зусилля, з якими вони намагалися дати Моравії віру, я не кажу про тисячі мучеників, які в усіх частинах світу за всіх часів загинули за віру, я говорю про святих землі Богемії і про людей Богемії. Святий Вацлав, князь Богемії, збудував церкву Святого Віта й поклав у ній одну руку святого Віта, він заснував інші церкви, смиренно служив під час божественних відправ, молився у власяниці, постив, давав милостиню й помер мучеником за віру. Святий Адальберт ходив в убогих лахах, їв і пив тільки необхідне й використовував своє багатство для віри, він жив за приписами віри й роздавав бідним частину своїх прибутків. Кожного святкового дня він давав жебракам велику милостиню, щодня він мав коло себе дванадцятеро злидарів, яким у пам’ять про дванадцять апостолів давав наїдки і напої. Він на превелику силу пішов у чужі країни проповідувати віру і зазнав там смерті за віру. А як високо шанували люди святого Адальберта! Коли понад сто років тому князь Бржетислав повернувся зі своїм військом із війни проти Польщі й поширилася звістка, що він привіз тіло святого Адальберта з міста Ґнезно, осідка польських князів, усі празькі священики і весь народ пішли назустріч війську, тож широке поле коло струмка Рокітніце не могло вмістити всього людського тлуму. Потім князь Бржетислав і єпископ Празький понесли на плечах раку, в якій лежало тіло святого Адальберта. Після них ішли абати і несли земні останки п’ятьох святих відлюдників, які зазнали мучеництва за часів польського князя Болеслава. Потім протоієреї празької церкви несли тіло Радима, брата святого Адальберта, що був першим архієпископом Ґнезненським. Потім несли клейноди, належні до могили Адальберта, вони перебували за вівтарем церкви в Ґнезно. Дванадцять священиків несли золотий хрест, який звелів виготовити польський князь Болеслав: утричі важчий за нього самого. Потім несли три золоті панелі, які стояли навколо вівтаря в Ґнезно, найбільша з них важила триста фунтів і була інкрустована самоцвітами. Потім ішло військо, а далі люди. Наприкінці їхало сто возів, що везли здобич, і йшли полонені. Вони йшли останні, бо не належали до тих, хто вшановував Адальберта. Прага ще ніколи не бачила такого врочистого свята. Я розповідаю далі про інших людей. Єпископ Гізо ревно відвідував в’язнів і хворих і годував щодня сорок злидарів, яким благословляв стіл і роздавав страви та наїдки. Князь Спітигнев під час посту жив у Празі в священицькому домі й ходив у священицькій сутані. Він мовчав від перших вечірніх годин до перших ранкових годин, присвячував ранок духовним справам, церковним відправам, роздаванню милостині, чатуванню й молитвам і тільки після обіду брався до світських справ. Єпископ Яромир під час посту ходив щоночі в грубому полотняному вбранні до церкви й молився там на підлозі. Щоночі він роздавав перед псалмами і після псалмів, а також після утрені, яку правили ще вночі, сорок буханів хліба і сорок оселедців, а на світанку мив ноги дванадцятьом прочанам і кожному давав динар, а опівдні обідав із сорока злидарями. І будь-якої іншої пори року в єпископському домі щодня годували сорок злидарів і двічі на рік одягали їх. Князь Собеслав і його дружина Адельгайда заснували і відзначали ще за свого життя щорічні помини. Їх відзначали за тиждень до Дня Всіх Святих із церковними відправами, молитвами, постом, милостинею від князя і княгині, з ченцями і черницями Праги, а останнього дня князь із священиками давав святкову учту в священицькому домі у Вишеграді. Чи повинен я вам ще казати, що ясновельможні князі Богемії і Моравії заснували й зробили для віри і церкви? Ви й так усе знаєте. Отак високо ті люди шанували віру. А ти, Вратиславе, не помреш у цьому світі і не підеш у землю, якщо не понесеш покуту за гріхи проти князя, а на тому світі ти будеш довічно проклятий. Як не бачать радості жодні очі й не чують її вуха, не бачать і не чують, як вона приходить у людське серце, бо Господь готує її тим, хто любить його, так і покарань не бачать жодні очі, не чують їх вуха, не бачать і не чують, як вони приходять у людське серце, бо дістаються вони тим, хто зневажає заповіді Господні. Людина повинна очиститись від усяких переступів, до каяття, покути, покарань і сатисфакції людина повинна підходити тоді,