Вітіко - Адальберт Штіфтер

коли хоче наблизитись до Отця небесного. Спаситель казав: я смиренний і серцем покірний. Спаситель казав: той, хто хоче ввійти в Царство Небесне, нехай візьме на себе свій хрест і йде за мною. Спаситель казав: якщо не будете невинні, як діти, то не ввійдете в Царство Небесне. Вратиславе, через свої гріхи ти повинен не тільки просити великого князя про прощення, а й відчувати каяття, ти повинен нести покуту, давати сатисфакцію і повинен усе жертвувати Богові в любові до Бога. Отак я промовляв до тебе, і отак я промовляв до тих, хто грішив проти великого князя. Подумай про це і подумай про віру.

Після цих слів усі на зборах мовчали, і мовчали й нащадки Пржемисла, до яких були звернені ці слова. Трохи згодом озвався великий князь:

— Превелебний кардинале, ви промовляли у справах святої віри і задля святої віри. Ми слухали. Ми дякуємо не тільки за те все, що ви в наших землях уже казали й робили, і не тільки за те, що ви ще скажете й зробите, а й за ці слова.

Підвівся й заговорив Оттон, єпископ Празький:

— Ми дякуємо смиренно й шанобливо превелебному кардиналові, легатові святого отця!

Потім усі люди на зборах підвелися й проказали:

— Ми дякуємо смиренно й шанобливо превелебному кардиналові, легатові святого отця!

Після цього слово взяв князь:

— А тепер я промовляю до вас, високі князі церкви, священики церкви, нащадки Пржемисла, високі й низькі пани Богемії і Моравії! Оскільки ми вже дійшли до кінця справи, задля якої зібралися в цій залі, я дякую вам і прощаюся з вами. Якщо це був невеликий з’їзд, то в день, коли освячуватимуть уже збудовану церкву Святого Віта і в ній почнуться церковні відправи, нас у цій залі збереться не менше, а в тисячу разів більше. Отже, бувайте здорові!

Збори ще сиділи, і тоді підвівся кардинал Ґвідо і звернувся до князя Владислава:

— Будь благословенний, сину церкви!

Владислав підвівся і зняв шапку.

Потім кардинал Ґвідо звернувся до всіх присутніх:

— Будьте благословенні, сини нашої віри!

Усі збори підвелися й поскидали з голів шапки та шоломи.

Потім великий князь і кардинал попрощалися один з одним і кожен із них пішов зі своїм почтом у різні двері.

Люди, присутні на зборах, тепер попідводились і вийшли з зали. Моравські князі теж вийшли всі в одні двері.

Після того дня відбувалося багато зборів високих князів церкви, на які запрошували й радників та придворних достойників, лехів і панів обох земель. На зборах вирішили, що вже жоден священик не повинен далі жити в шлюбі, а ті, хто має дружину, повинні або розлучитися з нею, або відмовитися від свого сану. Потім треба було поділити обидві єпархії — Богемію і Моравію — на окремі постійні парафії, і кожен священик мав бути висвячений тільки для однієї наперед визначеної парафії. Поганські святі гаї та дерева, тризни, віщування та чари треба було забути й дотримуватись християнських неділь і свят. Ґвідо порадився з князями церкви про те, як можна досягти цього. З багатьох місць приїздили священики, навіть ті, які отримали неповне освячення, і кардинал Ґвідо розмовляв із кожним із них. Крім того, багатьох викликав до себе.

На раду про південний Лісовий край запросили й Вітіко, а також інших панів та людей із цього краю. Коли Вітіко запитали, як там у Лісовому краї, він мовив:

— Превелебний пане кардинале, ясновельможний князю, високі князі церкви, пани нашої країни! В тому, що я розповідаю, я сам пересвідчився, і мені розповідав про це ще й один побожний священик, Бенно з Пржица, що був моїм добрим учителем і вихователем. У Лісовому краї на Верхній Влтаві християнство з’явилося набагато раніше, ніж в інших частинах країни. Тут і там у лісах жили сповнені любові до Господа відлюдники й молилися. Їхні дзвони та розповіді про них приваблювали людей, і вони молилися разом із ними, їх навчали віри, і вони поширювали її. Багато осель відлюдників перетворились у церкви. Коло кожної церкви і церковки, навіть якщо вона була тільки з дерева, жив постійний священик. Оскільки перші священики були відлюдниками-поселенцями, то згідно з їхнім звичаєм ніхто з тих, хто йшов за ними, не брав собі дружини. Але за дуже давніх часів, коли ще в усіх країнах навколо нас панувало поганство, ліс на Верхній Влтаві був такий великий і непрохідний, що в ньому ніхто не жив. Тому там було небагато поган і збереглося небагато поганських звичаїв. Священики намагалися викоренити їх, забороняли їх, накладали церковні штрафи й навчали дітей, сподіваючись, що поганські звичаї вимруть разом зі старими людьми. Ми всі повинні разом зі священиками допомагати долати ті звичаї. Пани в Лісовому краї так чинять, і я чинитиму так само. Церкви стоять ще дуже далеко одна від одної, але з’являться нові церкви там, де людей стане більше, і я, тільки-но матиму змогу, теж споруджу церкву в лісі коло мого дому.

Те саме, що й Вітіко, казали Ровно, Діт, Герман та інші. Десь так само казав і жупан Любомир, що йому належала частина Лісового краю.