Вітіко - Адальберт Штіфтер
— Ґезо, абате Страговського монастиря, кажи, — знову заговорив князь.
Але Ґезо, абат Страговського монастиря, сказав:
— Я кажу так, як казав Даниїл, старший священик Праги.
Так, як і Ґезо, казали й усі інші абати та священики.
— А що скажеш ти, Болеміле? — запитав князь.
— Я кажу, — мовив Болеміл, — що треба ухвалити закон про наступність на князівському престолі й подбати, щоб його дотримувалися. А тепер право і хід речей вимагають, як і завжди, щоб твої родичі просили в тебе прощення.
— А що скаже Дівіш? — запитав князь.
— Я кажу, як Болеміл, — відповів Дівіш.
— А що каже Любомир? — запитав князь.
— Я кажу, — відповів Любомир, — що твої родичі, які сидять отут перед нами, зухвало збунтувались проти тебе, тоді як у їхніх дописах та словах не згадано жодного приводу, що змусив би їх до того. Тому вони повинні просити прощення за це. А ти, високий пане, будь лагідний і прости їх.
Отак, як відповідали люди, яких запитував князь, казали всі високі та низькі пани земель Богемії та Моравії, зібрані в залі. Наполягали, що князі повинні просити прощення. Так казав кожен, і ніхто не суперечив.
Коли всі люди виразно висловили свою думку, заговорив князь:
— Ви чули, нащадки роду Пржемисла, які воювали проти мене, що сказали тут пани. Я не додам нічого. Але з тобою, Владиславе, я ще поговорю. Ти висунув проти мене найтяжчий закид, мовляв, я вкрав князівський престол. Але саме твій батько започаткував процес, завдяки якому я став великим князем. На з’їзді в Садскій він спонукав панів Богемії і Моравії скласти присягу, що вони визнають тебе князем, коли він сам помре. Отже, право призначати князів він майже вклав у руки панів. Пани скористалися тим правом і обрали князем мене. Перед вибором вони сказали, що з огляду на присягу вони б визнали тебе наступником у прямому розумінні, якби твій батько жив ще так довго, щоб ти дозрів і засвоїв науку врядування. Та коли твій батько смертельно захворів, перше ніж присяга могла набути сенсу, вона втратила свою чинність. Тому замість юнака, який ще не вмів урядувати, пани обрали чоловіка, припустивши, що він буде здатний урядувати. Я вагався перед вибором, але ви казали, що обов’язок мого серця — прийняти князівську владу, і я взяв її. Ті, хто обрав мене, щоб мати змогу порядкувати в країні, помилилися. Навіть якби я тоді став князем неправомірно, твоє, Владиславе, право втратило чинність, коли ти підпорядкувався Конрадові, що його обрали князем ті, хто не мав змоги правити замість мене. А якщо твоє право втратило чинність, виникло моє право. Отака ситуація, Владиславе, і тому твій батько, здогадуючись, сказав перед смертю: «Владиславе, скорися, Начерат не переможе його».
— Ти маєш владу, а твої прихильники кажуть, що ти маєш право, — затявся на своєму Владислав.
— Я вже сказав тобі, — мовив князь.
Потім озвався Вратислав:
— Ти говорив про дописи, де можна прочитати скарги, які подавали тобі зібрані тут пани. Хтозна, які ти папери показав.
— Вратиславе, — відповів князь, — якби я хотів поводитись непорядно, я б не кликав вас сюди, а просто цькував би вас.
— Навіть якби я помирав і мав лягати в землю, — прогримів Вратислав, — я б ніколи не просив прощення!
— Ти вже сказав, — мовив князь, — а що скажуть інші?
— Я не проситиму прощення, — заявив Конрад.
— Я теж не благатиму прощення, — додав Оттон.
— Мені прохання про прощення не личить, — мовив Леопольд.
— Мені теж, — докинув Спітигнев.
— Оскільки я не сказав батькові, що скорюся Владиславу, я не скорюся й тепер, — проказав Владислав, син попереднього великого князя Собеслава.
— Ви сказали своє слово, — підсумував князь Владислав, — а що ви робитимете — діло ваше. Ті, хто не просить прощення, мають ще місяць строку, а потім можуть безперешкодно їхати туди, звідки прибули.
Після цих слів князь трохи помовчав, а потім звернувся до Ґвідо, легата святого отця, і сказав:
— Ґвідо, превелебний кардинале, вельмишановний посланцю святого отця Інокентія, сини нашої країни закінчили тепер одну державну справу. Оскільки ви приїхали в країну направляти й судити, чи буде ваша ласка сказати кілька слів?
— Ясновельможний князю, — відповів Ґвідо, — дотримуючись мети моєї місії, я скажу кілька своїх слабких слів. Конраде, Вратиславе, Оттоне, що мали владу в Моравії, ви повернули цю владу проти шановної церкви і законного князя. Сталася кривда в душах і пролив крові в плоті. Пом’якшує вашу провину тільки те, що ви, можливо, не знали, який тяжкий гріх ви скоїли, але він був такий великий, що
