Вітіко - Адальберт Штіфтер

превелебний єпископ Моравії Здик був змушений силою своєї апостольської гідності відлучити від церкви всю Моравію. Проте ви не визнали тяжкості свого гріха або ж лишилися впертими. Ваш гріх такий великий, що святий отець не тільки підтвердив відлучення, а й посилив його. А ви однаково лишилися в гріху. Вже третій рік скорбота відлучення гнітить нещасну землю. Всі душі, що тужили за втіхами віри, всі душі, які спіткало збурення, всі душі, які помилялися, і всі душі, які пропали внаслідок відлучення, волали до Бога всемогутнього про покарання тих, хто завинив у відлученні. Цей гріх такий тяжкий, що святий отець у своєму милосерді вирішив послати місію в Моравію задля настанов, відновлення порядку, поправи та покарання і обрав мене як незначний інструмент для цього завдання, яке я, дотримуючись обов’язку духовної покори, й приїхав виконувати. Ще до мого приїзду Бог у милосерді своєму дав вам змогу спокутувати частину вашої провини. Ви зазнали поразки у війні проти вашого законного князя, втратили свою владу та прибутки і перебуваєте на чужині у вигнанні або на рідній землі як утікачі. А проте не визнали того, що сталося через вас. Багато зусиль і слів звертали до вас через вашу озлобленість, через вашу жадобу помсти, через ваше жадання влади, але всі були марні. Тим часом минули роки. Нарешті Господь зласкавився над вами й пом’якшив вам серце. Ви і народ присягнули, що прагнете цілком задовольнити і церкву, і вашого єпископа. Після того я зі своїм почтом поїхав до Реґімберта, превелебного єпископа Пассауського, в якого був ваш єпископ Здик. Ваш єпископ зі мною і моїм почтом приїхав до Праги. Ви знаєте, що він тут. Він не хотів бути суддею над вами, і тому його немає в цьому залі. Але перед цими високими і шановними зборами могутніх і найкращих синів Богемії і Моравії, найвищими священиками і найвищими панами ви повинні розповісти про свою присягу і перед лицем превелебного єпископа Здика повинні сказати про неї, якщо це щира, серйозна і свята присяга.

— Я ніколи не порушував присяги! — крикнув Вратислав.

— Я теж, — додав Конрад.

Так само сказали й решта.

— Якщо це так, — промовив кардинал Ґвідо, — ви скажете зборам та єпископу, що на хресті Спасителя ви склали присягу цілковито задовольнити і церкву, і єпископа Моравського. Прошу тебе, Конраде, кажи.

Конрад підвівся й заговорив:

— Якщо ви, превелебний кардинале, просите, то я кажу: я присягнув на хресті Спасителя цілковито задовольнити і церкву, і єпископа Моравського.

— Я прошу тебе, Вратиславе, кажи, — знову мовив Ґвідо.

Вратислав підвівся й заговорив:

— Превелебний кардинале, якби ви не звернулися з проханням, я б не говорив, але тепер я кажу: я присягнув на хресті Спасителя цілковито задовольнити і церкву, і єпископа Моравського.

Знов озвався Ґвідо:

— Прошу тебе, Оттоне, кажи тепер ти.

Оттон підвівся й заговорив:

— На підставі вашого прохання, превелебний єпископе, я кажу: я присягнув на хресті Спасителя цілковито задовольнити і церкву, і єпископа Моравського.

— Ви висловились перед цими високими зборами, — промовив кардинал Ґвідо, — а тепер вам треба ще сказати своє слово на зборах перед превелебним єпископом, я прошу вас про це.

— Якщо я вже присягнув, то я чоловік, що каже це, — заявив Вратислав.

— І я так кажу, — додав Конрад.

— І мої слова такі самі, — підтвердив Оттон.

Коли моравські князі скінчили говорити, відчинилася стулка дверей і в супроводі численних священиків до зали зайшов Здик, єпископ Оломоуцький, у єпископському уборі і з золотим хрестом. Він сів на стілець, що стояв наготові для нього коло Оттона, єпископа Празького. Як він уже сів, заговорив кардинал Ґвідо:

— Здику, превелебний єпископе Оломоуцький, єпископе Моравської землі, нащадки високого роду Пржемисла, які воювали проти церкви в Моравії і проти тебе, зізнаються в провині, каються і на хресті Спасителя склали присягу цілковито задовольнити церкву і тебе. Чи так це? Прошу тебе, Конраде, кажи.

— Це так, — кивнув головою Конрад.

— Прошу тебе, Вратиславе, кажи, — знову озвався Ґвідо.

— Це так, — мовив Вратислав.

— Прошу тебе, Оттоне, кажи, — спонукав Ґвідо.

— Це так, — підтвердив Оттон.

— Леопольде, Спітигневе, Владиславе, — знову заговорив кардинал Ґвідо, — ви не мали великих земельних володінь у Моравії і не позбавляли церкву і превелебного єпископа прибутків, плат і майна, але ви по-іншому грішили проти церкви та превелебного єпископа і на хресті Спасителя склали присягу дати церкві та єпископу будь-яку християнську сатисфакцію, яка буде потрібна. Прошу вас, скажіть превелебному єпископу перед цими високими зборами, що ви склали таку присягу.

— Я присягнув, — підтвердив Леопольд.

— Я присягнув, — підтвердив Спітигнев.

— Я присягнув, — підтвердив Владислав.

Потім знову промовляв Ґвідо: