Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Ти слушно сказав, — почав Владислав, — син Собеслава, і в цьому й полягає моя скарга. Я кажу спершу, як казав Вратислав, а потім кажу так, як кажу я. В промові Вратислава я кажу: ти принизив нас і зневажив. У своїй промові я кажу: ти вкрав у мене княжий престол. Високі і низькі пани Богемії і Моравії на з’їзді в Садскій вихваляли мого високого батька Собеслава за те, що я після його смерті повинен бути князем, і, склавши присягу, визнали мене наступником Собеслава. А потім, коли захворів мій батько, вони зламали свою присягу і на з’їзді у Вишеграді обрали князем тебе. Цей вибір був недійсним. А коли мій батько помер, тебе посадили на князівський престол, і це священне свято стало нікчемним. Я був князем, а ти захопив владу і тримаєш її досі. Ось мої слова.

— Ви все сказали? — запитав князь Владислав.

Ніхто не відповів.

— Чи хтось із вас хоче додати щось до вже сказаного? — знову запитав князь Владислав.

Ніхто не відповів.

— Тож я казатиму так, — заговорив великий князь. — Вратиславе, те, що ти сказав, правда, я замолоду був вашим товаришем і товаришем молодих синів високих і могутніх панів, і серед нас було багато й тих, хто не походив від жодного високого чи могутнього пана обох земель. Я хотів бути добрим товаришем і тому давав вам змогу порядкувати. Це правда, що я дослухався до вашої поради. Проте ви радили у справах насолод, а оскільки йшлося про насолоди, ми й діяли на основі цих порад. Це правда, що я казав: якби я був князем, ми б робили те або те. Проте неправда, що я відмовляв вам в участі, коли став князем, неправда, що я не дослухався до бажань, неправда, що я гнобив вас, неправда, що я зневажав слова й допомогу панів під час урядування землями. Для всіх важливих справ земель скликали збори ради, вирішували в раді, а потім діяли згідно з тією постановою. Чимало людей наших земель, що сидять у цій залі, засідали і в раді. І в раді засідали чимало людей, що тепер блукають на вигнанні, бо були на вашому боці. І в раді засідали чимало людей, яких спіткала смерть на кривавому полі зброї. І якщо я навіть сьогодні скликав раду й дозволяю вам промовляти та відповідаю вам, бо вся ваша влада і влада ваших прихильників стала моєю владою, то наскільки більше я дбав би про поради своїх людей раніше. І я справді дбав про них ще більшою мірою, ніж колишні князі, про яких ти казав, Вратиславе, і один з яких, Сватоплук, одним подихом своїх вуст винищив ціле покоління. Але ж ви не приходили на раду. Ви не прислали мені своїх пропозицій, спрямованих на добробут країни. Ви висували вимоги, які мали збільшити вашу владу і ваше багатство, а якщо ті вимоги годі було виконати, вам завжди називали причину. Навіть ті, хто засідав у раді, оприлюднювали свої вимоги за межами ради, тож їх годі було брати до уваги. Ви не хотіли допомагати князю, ви самі хотіли бути князем. Але князь — це батько землі й не повинен жодній людині, хоч яке високе її становище, давати владу і майно для її насолод і не повинен віддавати свою князівську владу в чужі руки.

— Ти забрав мою садибу в Чинові! — крикнув Вратислав.

— Вратиславе, — відповів князь, — не згадуй у своїх словах окремі речі, бо про окремі речі вирішують суди, яким ті речі підпорядковані. Ти втратив садибу в Чинові під час суперечки за неї внаслідок постанови суду.

— Ти чинив той суд! — крикнув Вратислав.

— На це я не відповідаю, — мовив князь, — бо інакше я був би змушений чинити суд над тобою, а це суперечило б тій безпеці, яку я пообіцяв вам.

— Якщо ти не хотів віддати владу та майно в руки князів земель і руки високих слуг тих земель, — мовив Вратислав, — то віддав їх у руки дрібних людей. Неродовитому Одолену, чий батько ніщо, і хлопцеві Вітіко, чийого походження не знають, але вони обидва коло Пльзеня принизили високих нащадків роду Пржемисла, ти забезпечив їм владу, майно і честь, бо вони воювали з давніми вірними лехами землі. Одолен запишався і скривдив шляхетних синів землі, а Вітіко стане лехом, що вважає Лісовий край, який перебував під лагідною рукою великого князя, за свою садибу, що дає йому харч, і буде гнобити та грабувати його.

— Одолене, кажи, — звелів великий князь.

— Я не казатиму нічого, — мовив Одолен.

— Вітіко, кажи, — звелів великий князь.

— Я казатиму, — почав відповідати Вітіко, — бо я діяв коло Пльзеня самостійно, і казатиму з поваги до нащадка вельмиповажного Пржемисла. Вратиславе, я коло Пльзеня, скоївши переступ проти його ясновельможності високого князя, надав вам свободу, яку ви вже втратили з огляду на велику чисельну перевагу наших людей, бо я намагався уникнути проливу крові на війні та іншого лиха. Високий князь у своїй ласкавості простив мені той переступ. Я тоді не думав, що за думки матимуть проти мене князі, яких я звільнив тоді. А буду я гнобити Лісовий край чи ні, покаже згодом час. Лісові люди пішли зі мною на війну завдяки не якій іншій владі, як моєму слову і своїй добрій волі. Так буде й далі, і вони не покинуть справи, коли станеться лихо, бо з гори Високої, де ми не змогли перемогти вас, вони пішли до Праги захищати князівський престол.