Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Владиславе, ти дозволив говорити цьому чоловікові, а не я, — втрутився Вратислав, — тому я далі звертаюся до тебе. Ти поставив юнака Велислава жупаном у святому Вишеграді, де мав би бути якийсь зрілий син землі.

— Велиславе, кажи, — звелів князь.

— Як Одолен нічого не казав, то і я мовчатиму, — відказав Велислав.

— Зате, Вратиславе, я звертаюся до тебе, — мовив князь. — Як і за давніших часів князі винагороджували тих, хто на війнах, у радах та під час інших справ та нагод служив країні, то і я винагородив тих, хто за тяжких часів, які тепер минули, жертвував своєю кров’ю і майном. Я нагородив і високих, і низьких. Визначено, що скарги в питаннях винагороди мають надходити до канцелярії князя і ті скарги треба по змозі задовольняти. Було дуже мало протестів, але їх задовольнили, хоча про винагороди вирішували ще раніше на раді. Вратиславе, ти знову говорив про окремі речі. Люди, які сидять у цій залі, знають про всі ці окремі речі. Вимоги, що їх висували князі, людям відомі, і цим зборам повідомлено про все, що можна було сказати про вашу справу. Ти не подав скарг на князя, тому що він князь. Тому я й запитую тебе: чи пролив я невинну кров? Чи вичавив бодай один пфеніг із країни? Чи наказував я своєму судові, які вироки оголошувати? Чи марнував я добро країни? Чи виявляв я млявість? Чи принижував я і кривдив слуг церкви і країни?

Усі мовчали після цих слів князя, тож згодом заговорив він сам:

— Оскільки ми запросили прийти синів роду Пржемисла, які збройно виступили проти нас, та висловити свої нарікання і оскільки вони прийшли та висловили, нехай тепер високі і низькі пани земель Богемії і Моравії, зібрані в цій залі, скажуть, що вони думають про почуте. Оттоне, превелебний єпископе Празький, кажи.

Оттон, єпископ Празький, підвівся й заговорив:

— Владиславе, ясновельможний князю земель Богемії і Моравії, після боротьби за князівський престол синів країни проти синів країни ти обрав ступити на інший шлях, ніж ступав до тебе не один князь. Князі після перемоги карали своїх родичів, які піднімали проти них зброю, щоб перешкодити переході влади до наступника. Вони не раз були змушені спокутувати свою провину втратою свободи, а часто й життя. А ти хотів своїм родичам, якби вони мали обґрунтовані скарги, відплатити справедливістю й запросив панів церкви та країни, щоб вислухати їх. Ти заклúкав своїх родичів і поручився, що вони матимуть змогу безперешкодно приїхати й поїхати. А оскільки їхні скарги не обґрунтовані, я вважаю, що вони вчинили переступ і повинні належним чином просити в тебе прощення. А ти, високий пане, будеш ласкавий до них.

Єпископ сів на своє місце, а князь Владислав мовив:

— Дипольде, кажи.

Дипольд підвівся й заговорив:

— Ти князь обох земель і владика нашого роду. Деякі твої родичі спрямували зброю проти тебе, бо хотіли утвердити свою волю супроти твоєї. Навіть якби вони мали скарги, які можна було б визнати за слушні, вони повинні просити в тебе прощення за те, що збунтувалися проти тебе. А ти будеш лагідний і не вдаватимешся до помсти.

Дипольд сів, а князь звелів:

— Генріху, кажи.

— Вони проти тебе, — заговорив Генріх, — князя і владики, провадили війну і повинні за цей учинок просити прощення. Ти, певне, простиш їм.

— Сильвестре, — озвався по тому князь, — я просив тебе прийти, скажи нам тепер свою думку.

Сильвестр підвівся, сива борода спадала йому на чернечу сутану, а сині очі позирали на рядок моравських князів на стільцях. Якусь мить він не казав нічого, а потім заговорив:

— Ясновельможний князю, коли збори високих і низьких панів земель Богемії і Моравії у Вишеграді обрали тебе великим князем, я дотримувався думки, що цей вибір не чинний і що ти не князь, бо в наших землях ніде немає права обирати князя, а високі та низькі пани земель Богемії та Моравії про випадок смерті князя Собеслава вже обрали наступником його сина Владислава і склали присягу. Та оскільки Владислав, син Собеслава, зрікся свого права і став під руку Конрада зі Зноймо, ти став князем так, як ставали всі до тебе, відколи був скасований закон про перехід влади до найстаршого в роду: внаслідок факту і сили. Але так і мало бути, бо інакше не було б ніякого князя аж до ухвалення якогось закону про наступність. Усі добрі люди перейшли до тебе, і мої думки теж стали на твій бік. Тому я думаю, що війна твоїх родичів проти тебе як їхнього князя була бунтом, повстанням проти тебе як їхнього владики. Тож вони в смиренні, звичайному для нашої країни, мають просити прощення. Той, хто спостерігав твої дії, знає, що ти зробиш. Я дякую тобі, ясновельможний пане, за те, що ти покликав мене висловити мою думку в цій важливій справі перед цими високими зборами.

Сильвестр знову сів, а князь спонукав далі:

— Даниїле, старший священику Праги, кажи.

— Моя мова буде коротка, — озвався Даниїл. —