Листи з того світу - Сергій Бут

— Дай Боже, щастя, хлопці! — привітався я до чоловіків.

— Дай Боже! — одночасно відповіли вони.

— Вибачте, що турбую. Хотів спитати: чи не знаєте когось, хто живе в цьому будинку багато років?

Хлопці зупинилися, поклавши побіч себе робоче причандалля.

— Ми тут півтора місяця робимо ремонт в одній квартирі. Вікна виходять на той бік, — заговорив один із них, указавши рукою в протилежному від входу напрямку, — то там щоранку бабка на візку сидить. На вигляд років сімдесят, не менше.

— Старших за неї не бачили, — докинув його напарник.

Я подякував, а чоловіки забрали свій реманент і попрямували до широких сходів. Іще якийсь час я блукав темними коридорами, а тоді вийшов на вулицю й обійшов гуртожиток з іншого боку.

Дворик, що про нього говорили будівельники, виявився доволі просторим, але вкрай занедбаним. Кущі, за якими ніхто не доглядав, розрослися абияк, бордюри та доріжки вкрилися численними тріщинами, порослими травою. Спортивний майданчик мав жалюгідний вигляд: погнуті турніки з поіржавілими поперечками. У центрі плацика на інвалідному візку сиділа бабця. Її незграбні тремтячі руки лежали на колінах. Вигляд у старенької був такий сумирний, що тутешні пташки вільно промишляли довкола візка в пошуках якогось їдла.

— Добрий день, — промовив я. — Мене звати Андрій. Я хотів би вас дещо запитати.

Бабця мовчки глянула на мене. Я сприйняв це за згоду і продовжив:

— Може, ви знали тих, хто жив тут раніше, маю на увазі сім’ю або чоловіка на прізвище Ісаєв?

Жінка жодним чином не відреагувала на моє запитання, і я вже встиг запідозрити її в старечій глухоті.

— Вона нічого не пам’ятає, — почувся голос за спиною.

Озирнувшись, я побачив жінку, яка наближалася до нас.

— У неї склероз.

Я з розумінням кивнув, переводячи погляд на бідолашну.

— А ви…

— Я її сусідка і за сумісництвом доглядальниця. Можете казати мені «пані Оля», а ви?

— Мене звати Андрій. Я шукаю когось, хто жив у цьому будинку в п’ятдесяті роки.

Пані Оля схилила голову, розмірковуючи над відповіддю, але нічим не втішила.

— Думаю, ваші шанси мізерні. Ганя — остання старожилка цього будинку. Її чоловіка перевели до нас із Чехословаччини десь наприкінці сімдесятих… Раніше тут був готель, і я не знаю, хто мав право жити в номерах.

— Мабуть, військові високого чину, — припустив я.

— Високого чи невисокого — мені не відомо, але точно військові. Це ж усе армійське.

Далі можна було не слухати. Промінчик надії, що жеврів глибоко в мені, від тих слів почав згасати.

— Може, вона хоч щось згадає? — здійснив я останню спробу.

— Якщо не вірите, можете ще щось запитати, але то — марна справа. Вона мене заледве пам’ятає.

Я глянув на бабусю, яка впиналася в мене тим самим відстороненим поглядом, і зрозумів, що підстав не вірити пані Олі не було.

— Я могла б порадити вам пошукати інформацію в старих будинкових книгах, але вони згоріли — п’ятнадцять років тому тут була пожежа. Тож вибачайте, мусите придумати щось інше.

Йдучи на зупинку, я кинув останній погляд на будинок, що звів мою надію нанівець. Куди рухатися далі, — не мав жодного уявлення. Здавалося, досі я робив усе, що міг, та переді мною виросла нова перешкода, здолати яку було несила. Попри це, опускати руки не хотілося.

«Можливо, на деякий час варто відкласти пошуки й повернутися до них згодом, із новим завзяттям? А може, життя так повернеться, що відповідь сама прийде», — роздумував я. В останнє, звісно, мало вірилося, але я таки вирішив деякий час перепочити, і поїздка в Підгірці була для цього чудовою нагодою.

Наш бус з’їхав із траси Київ-Чоп о восьмій вечора. До настання цілковитої темряви залишалося менш ніж дві години, а нас іще чекав шматок дороги, перетворений часом і колесами автівок на бездоріжжя, та встановлення наметів. Укритий численними пастками, шлях звивисто тягнувся вгору. Щосекунди котресь із коліс потрапляло у вибій, провокуючи у водія напад зневаги до всього живого.

Сьогодні наша команда налічувала дев’ять осіб включно з Григоровичем, який сидів поряд із Гримчаком і щось жваво йому пояснював. За ними розташувалися двоє новеньких, які поступово обживалися в команді. Вони з моїми товаришами палко обговорювали студентське життя. Я ж, самотньо влаштувавшись біля вікна, споглядав тутешні краєвиди.

Здолавши невеличкий серпантин, наш мікроавтобус урешті-решт видерся на гору, де у променях призахідного сонця купався костел Воздвиження. Тіні полого стелилися долом, клонуючи на землі своїх вертикальних двійників, і чорний силует храму повільно виповзав за межі виділеної йому території. Кажуть, цей костел дуже схожий на туринську базиліку Суперга, але він, мабуть, програє їй в ошатності. Адже наша пам’ятка архітектури, на жаль, покинута владою напризволяще й існує виключно завдяки таким героям-ентузіастам, як Борис Возницький.

Від костелу починався шлях до Підгорецького замку — алея завдовжки в триста метрів. Обабіч неї стояли дві колони заввишки п’ять-шість метрів, що ніби виростали із фундаментів квадратної форми. Кам’яні стовпи увінчували скульптури Святого Йосипа та Богоматері з маленьким Ісусом на руках.

Новачки дістали цифрові фотоапарати, готуючись зафіксувати на їхніх матрицях «підгорецьке диво». На тлі посірілої статуї Богоматері голова Ісусика справді кидалася в очі своїм мармурово-білим блиском. Григорович завмер, потім від хвилювання зняв окуляри і став швидко протирати їх фіброю.

— Неймовірно! Ви це бачите? Господи, цього не може бути! Скільки років сюди їжджу, а нічого подібного раніше не бачив. Ну, як вам це?

— Може, облили якоюсь кислотою? — озвався Гримчак.

— Мотив?

— Ну, наприклад, щоб туристи приїжджали, — стояв на своєму Ростик.

— Ага, ось і торговельних кіосків побільшало, — підтримали Гримчака хлопці.

— Ну гаразд, ходімо розіб’ємо табір, завтра подискутуємо на цю тему.

Наша команда з наплічниками рушила крізь залізну хвіртку до Підгорецького замку. Ми спустилися на дно рову між замковим муром та оборонною стіною. Звідси палац виглядав іще вищим і монументальнішим. Його стіни нависали над головами, мов високі скелі, закриваючи собою вечірнє небо. На розі ми звернули ліворуч і через двісті метрів вийшли на задній двір, до якого каскадом сповзали залишки італійського парку.

Червоне сонце, що котилося за горизонт, мальовничо вписувалось у сутінковий пейзаж. Очі милувалися дивовижною мозаїкою полів, утвореною поєднанням клаптиків із різними культурами. Вигравав жовтогарячим колоссям пшеничний лан, за ним — зелене поле кукурудзи, боки якого червоніли маками, а далі біло цвіла гречка — й усе це тягнулося аж до горизонту, переливаючись барвами веселки. Згори ландшафт укривала велика небесна ковдра. Вуха наповнював пташиний спів і шелестіння дерев, крони яких розгойдував вітер. Природа дарувала нам відчуття