Листи з того світу - Сергій Бут

Четвертий поверх нашого будинку перебував у темряві. Ніч заступила на варту.

Мерехтіння лампочки, укрученої мною на третьому поверсі, розчинялося на підступах до горішнього ярусу. Дивно, але бажання йти на світло чомусь не було, і я пригальмував. Двері квартири номер вісім, що, за словами баби Наталки, не мала господаря десятки років, виглядали цнотливо. Оббиті темним дерматином, що порепався від віку, вони встелялись густою павутиною. Під порогом лежав облізлий килимок. Примітивна клямка, що, мабуть, заскрипіла б, якщо за неї вхопитися, підтверджувала здогадку: до неї давно ніхто не торкався.

Усе, що я бачив, давало відсіч логіці — не може двокімнатна квартира в центрі старовинного міста пустувати так довго.

Я обережно нахилився до дверей, аби вловити хоч який-небудь рух по той бік.

Коли вухо торкнулося обшивки, пролунав такий гуркіт, що я відсахнувся.

Ні, то не привид бився у стінах восьмої квартири, то гримнули двері Ельзи Олександрівни. Я негайно кинувся до сходів і, перехилившись через парапет, угледів руку, що хутко сповзала перилами до першого поверху. Хтось стрімко збігав униз й опинившись там, крикнув у височінь під’їзду:

— Шарлатанка!

Не треба бути аж надто кмітливим, аби зрозуміти: у чий город кинули камінь. Я негайно спустився додому. Двері нашої квартири були розчахнуті. Забувши про все на світі, я увірвався до кімнати хазяйки і побачив її на ліжку — вона ридала.

— Ельзо Олександрівно! Ельзо Олександрівно! Що сталося?! — задихаючись від стрімкого бігу, випалив я.

Жінка спробувала опанувати себе, але намагання були марними.

— Усе гаразд, Андрію. Добре, що ви прийшли, маю вам дещо сказати.

— Що? Що тут трапилось?! Я чув, як хтось вибіг від вас. Вам нічого поганого не зробили? Ви добре себе почуваєте?

На зблідлому обличчі жінки вималювалася вимучена посмішка, що, певно, слугувала маскою. Вона приховувала справжні емоції володарки.

— Ні-ні, усе добре. Будь ласка, зробіть чаю.

— Ви щось хотіли сказати, — не вгамовувався я з питаннями. — І хто це щойно вибіг від вас?!

— Це неважливо. Поставте чайник.

Я подався на кухню, заварив трав’яного чаю й поніс до кімнати хазяйки. Коли я увійшов, вона спала. Її плечі плавно здіймались у такт диханню. Тривожити сон не хотілося. Я залишив чашку на туалетному столику й тихо вийшов.

Не знаходячи собі місця, я тинявся оселею, мов привид. Відчуття «зіпсованого свята», викликане вигуком розлюченого клієнта, спаскудило настрій. Неспокій через Ельзу Олександрівну зростав, а її закритість породжувала відчуття, що мені не довіряють. Із тривожними думками я поринув у сон.

Так буває: що ближче момент істини, то повільніше минає час. Мимоволі я раз у раз позирав на годинник, зосереджував увагу на роздумах, намагаючись дистанціюватися від оточення. І тільки надвечір відчуття тяглості розвіялося.

Сонце стрімко рухалося назустріч горизонту, коли я врешті-решт увійшов до під’їзду свого будинку. Не гаючи часу, піднявся на четвертий поверх і подзвонив у двері сьомої квартири. Відчинила баба Наталка.

— Проходь, Андрійку. Северин тут для тебе дещо залишив.

Із хвилюванням я спостерігав, як жінка несла в руках аркуш паперу.

— Ось, тримай.

— Дякую. А хіба ваш син не вдома?

— Та вже поїхав. Ще одне відрядження, — сказала баба Наталка, безсило махнувши рукою.

— Не переживайте. Він іще обов’язково до вас приїде цього літа, — підбадьорив я стареньку.

— Як Бог дасть, так і буде, — відповіла вона.

— Ну гаразд. Дякую. На все добре.

— Йди здоровий, Андрійку.

Баба Наталка зачинила за мною двері, а я подумав, що не завадило б і на четвертому поверсі вкрутити лампочку — світла тут бракувало. Ощасливлений я спустився нижче і, не доходячи до своїх дверей, розгорнув аркуш. На ньому дрібним, але твердим почерком було написано всього кілька рядків, що могли спричинити «революцію» в пошуках:

«Ісаєв Родіон Федорович, майор штабу Прикарпатського військового округу. Звільнений із лав Радянської армії у 1950 році. Проживав на вулиці Кузнєцова в гуртожитку для військовослужбовців. Сьогодні — вулиця Клепарівська, 39-А».

Внизу було дописано:

«Усе, що міг, — дізнався. Удачі».

Те, що зробив Северин, можна було вважати удачею. Хтозна, скільки часу і сил знадобилось б мені, щоб отримати адресу Ісаєва. З’явилася ще одна зачіпка, ще один шанс на правду. І поки в голові роїлися плани щодо того, як використати цю інформацію, відчинилися двері п’ятої квартири і в коридор вийшов чоловік віку моєї хазяйки. Ми глянули один на одного.

— Доброго вечора. Я ваш сусід. Винаймаю квартиру в Ельзи Олександрівни.

Дядько відверто розглядав мене.

— Я знаю, — коротко відповів він, — Любомир.

Ми потисли один одному руки, і сусід пішов униз.

Знайомство виявилося коротким і єдине, що залишилося по ньому, — хрипкий голос із певною прохолодою.

Цього вечора Ельза Олександрівна була в доброму гуморі. Коли я увійшов на кухню, вона пуцувала срібну джезву.

— Доброго вечора, — весело привітався я.

— Доброго, Андрію. Як ваші справи?

— Прекрасно, — не приховуючи задоволення відповів я.

— Добре, що у вас гарний настрій. У мене для вас теж є хороша звістка — завтра проводимо спіритичний сеанс.

Хорошою цю інформацію назвати було важко, адже вона допускала конфлікт, що завтра мав усі шанси спалахнути. Але клеїти дурня перед хазяйкою я не збирався — потойбічності не існує.

— Гаразд. Завтра, то завтра.

— Мені приємно, що ми порозумілися.

Ельза Олександрівна продовжила чистити свої турки, а я взявся за вечерю.

— Не готуйте нічого. У холодильнику є суп — поїжте. Тільки хліба треба купити.

— Зараз збігаю.

Я вже хотів було вийти з кухні, як жінка зупинила мене.

— Андрію, я помітила, що у вас назбиралося багато речей. Якщо маєте бажання, можете дещо винести в підвал.

Безсумнівно, йшлося про велосипед, і вона мала рацію.

— Непогана ідея. А як туди потрапити?

— Двері біля парадного входу, праворуч. Ключ висить у коридорі, мідний. Не мусите сьогодні те робити, коли матимете час.

— Дякую. Обов’язково скористаюся вашою порадою.

Виходячи з дому, я глипнув на ключ, згадуваний Ельзою Олександрівною, і подумки ще раз погодився з її пропозицією. «Пощастило мені з хазяйкою. Досить того, що людина адекватно сприйняла моє захоплення, допомагає всіляко, то ще й живе в центрі міста. Маю шанс зачепитися тут надовго».

Коли я повернувся, господиня вже зачинилась у себе. Я також усамітнився, щоб пометикувати над отриманою від Северина інформацією й намітити план майбутніх дій. Сподіватися знайти Ісаєва за адресою, вказаною в записці, було марно, але виявити там хоч які-небудь