Листи з того світу - Сергій Бут

Силуети наметів чорніли на тлі стін замку. Ми розбрелися по хащах шукати дрова. Я зайшов у темний сад і ввімкнув ліхтар. Промінь намалював траєкторію, вихопивши з пітьми повалене дерево. Голос Гримчака, що несподівано пролунав просто за спиною, примусив мене зупинитися.

— А ти чув, що в замку живе привид якоїсь графині?

— Ти сам як привид — підкрадаєшся ззаду.

— Боїшся?

— Ні, просто не люблю тих, хто заходить із-за спини.

— Ну годі, облиш! Я допоможу, краще присвіти.

Я спрямував світло на дерево. Гримчак тим часом узявся обламувати з нього сухі гілки. На мій подив сьогодні він виявився роботящим.

Удвох ми назбирали два великих оберемки хмизу й понесли до табору, де вже кипіла робота з розпалювання вогнища та приготування вечері. Після трапези всі розповзлися по наметах. Свій спальний мішок я постелив коло багаття, умостився в ньому і сфокусував погляд на карті зоряного неба. Відразу згадалось, як одного літнього вечора батько підвісив у садку за хатою гамак і взявся вчити мене орієнтуватися в просторі за допомогою небесних світил. Я уважно слухав тата, але калейдоскоп зоряного неба своїми візерунками затягнув мене в сон. Ось і зараз я мимоволі заснув.

На світанку табір ожив, і всі рушили до колони з Богоматір’ю оглядати «підгорецьке диво». Під час дискусії, що розгорілася довкола відбілювання голови Ісуса, висувалося багато версій, і кожен відстоював свою. Та без детального аналізу спеціалістів не можна було визначити, хто з нас мав рацію. Коли пік суперечок спав і розмова перетекла в спокійне русло, Григорович запропонував навідатися до замку. Мені ж із Гримчаком звелів сходити в село за хлібом і водою, бо день обіцяв бути спекотним.

«Знову я в парі з Ростиком», — подумалося мені, але перечити, звісно, я не став.

День лише починався, і часу для оглядин замку було більш ніж достатньо. Я рушив услід за Ростиком через зелений луг до дороги, що вела в село.

— Розвіємося трошки, — констатував Гримчак, і я мовчки з ним погодився.

Ми трохи пройшлися й озирнулися, щоб роздивитися скульптуру Богоматері й костел Воздвиження з нового ракурсу. Храм заворожував красою, контрастуючи темною банею з голубим небом. Фігури святих, що розташовувалися на аттику, теж виглядали по-особливому: нагадували вартових, що охороняють спокій людей, яких за первинним задумом мали там ховати. У шерензі постатей виднілася прогалина — однієї з них явно не вистачало. Один, два, три… сім. Їх було сім. Порожнє місце між шостою та восьмою скульптурами вказувало на відсутність сьомої в цьому ряду. Від несподіваного відкриття я завмер і схвильовано звернувся до Гримчака:

— Ти помітив, що на костелі лише сім статуй?

Гримчак кинув на храм байдужий погляд.

— А скільки має бути?

Я вкотре переконався, що він абсолютно позбавлений аналітичного мислення. Можна було тільки здогадуватися, як йому вдавалося віднаходити справжній антикваріат.

— Ось за це я тебе й поважаю, Багрію.

— За що саме?

— За твою спостережливість.

Ми вийшли на дорогу й мовчки поплелися в село. Щось у мене з ним не клеїлося, та жага до пошуків притягувала нас, мов різнойменні полюси магнітів.

Магазином у селі виявився невеличкий вагончик, обшитий білою шалівкою. На порозі стояла дівчина й намагалася відкрити двері. Однак усі її зусилля були марними.

— Що, не пускають? — спитав Гримчак.

Дівчина обернулась і розвела руками.

— Заклинило щось.

— То, виходить, ми тепер без морозива залишимося?

— Виходить, так.

Ростик підійшов до дівчиська і взявся за зачинені двері.

— Дай-но подивлюся.

Він запустив руку в кишеню, дістав щось схоже на швейцарський ножик і заходився чаклувати над замком. Щоб утвердити свій батярський імідж, приятель почав по-залицяльницьки щебетати.

— Гарне у вас село. І дівчата гарні!

— А ви вже всіх дівчат передивилися?

— Ще ні. Де ви тут збираєтеся вечорами?

Питання Ростика її звеселило.

— А де ще можна зустрітися з дівчиною в селі, як не у клубі?

У цей момент Гримчак тріумфально відчинив двері, запросивши господиню досередини, чим фактично забезпечив собі романтичне побачення на вечір.

— Нічого собі! — промовила нова знайома, дивлячись на Ростика здивованими очима.

Я був не в меншому захваті, ніж вона. На знак вдячності за допомогу дівчина запропонувала нам морозиво. Ми набрали продуктів і попленталися назад до замку. Дорогою Ростик спитав:

— Ну що, Багрію, сходимо сьогодні на рантку?

— Подивимося.

Другу половину дня ми провели у внутрішньому дворику замку — допомагали реставраторам, які перекривали дах, піднімати нагору листи бляхи. Наша поміч була суттєвою, адже на носі — осінь, а покрівля замку виглядала, мов друшляк. Поступово стемніло, і вкотре, мов із-під землі, з’явився Ростик.

— Ну що, готовий?

Я помітив його гладко зачесане волосся й азартний блиск в очах, а ще вловив запах м’ятної жуйки.

— Не зовсім, а ти, бачу, на всі сто.

— Ну то ходімо вже, дорогою причепуришся.

Заводити дружбу з Гримчаком у плани не входило, але я зауважив, що саме його присутність згладжує мої тривоги, тому, начепивши маску байдужості, промовив:

— Ходімо.

— Жуйку будеш? — спитав Ростик і автоматично дістав із кишені пачку «Орбіту». Я взяв подушечку й поцікавився:

— Тобі у Львові дискотек мало?

— Та ні, мала сподобалася.

— Зрозуміло, — відказав я, повільно розжовуючи «Орбіт».

Клуб у Підгірцях, як і в будь-якому іншому селі, знаходився в центрі. Музика, що гучно рвалася з Будинку культури, стала для нас орієнтиром. Трохи попетлявши поміж дерев і кущів, ми вийшли на асфальтований майданчик. Вікна клубу блимали різнобарвними вогниками, а стіни здригалися від російської попси.

— Ну, як тобі «Феномен»?

Я стенув плечима й байдуже відповів:

— Зараз подивимося.

Ми рушили до головного входу. Вестибюль був рудиментом радянської епохи: підлога з протрухлими дошками, стіни з порепаним тиньком, під вікнами — ряди дерев’яних крісел, що колись, певно, стояли в актовій залі школи. Людей було небагато, переважно дівчата. Вони жваво плескали язиками, збившись купками. Гримчак підморгнув мені. У кутку, де за ноутбуком сидів місцевий діджей, кілька хлопців почали перешіптуватися, кидаючи погляди в нашому напрямку. Покрутившись у напівпорожній залі, ми вийшли на вулицю. Ростик дістав сигарету, й до нас одразу підбіг і попросив закурити хтось із місцевих. Гримчак без вагань пригостив бахура, а той, узявши куриво, розчинився в натовпі молоді, що потихенько сходилася до сільського клубу на танці. Серед хлопців і дівчат ми помітили нову знайому. Мій однокурсник негайно пішов у наступ.

За півгодини клуб так наповнився молодими людьми, що яблуку ніде було впасти. Ростик постійно крутився біля Галі. Від нічого робити я, підпираючи вхідні двері, вирішив побавитися мобільним і витягнув його з кишені