Листи з того світу - Сергій Бут

— Слухаю.

— Привіт. Що робиш?

— Приїхали з Григоровичем у Підгорецький замок, подивитися на місцеве диво…

Оксана зайшлася сміхом.

— Чого ти смієшся? Тут справді — диво. Уявляєш, голова маленького Ісусика відбілюється сама собою і стає схожою на мармур.

— Андрію, Андрію… І звідки в тебе цей потяг до пригод?

Якусь мить я вагався: розповідати чи ні, але Ксеня мене підштовхнула:

— Ну ж бо!

— То все з дитинства. Якось підводили до нашого будинку газ, і батько, копаючи з чоловіками на подвір’ї траншею, знайшов скарб…

— Справжній? — здивовано перепитала дівчина.

— Ну звісно!

— І що там було?

— Насправді нічого цінного, здебільшого посуд. Мабуть, поляки залишили при переселенні.

— Нічого собі… І скільки тобі тоді було?

— П’ять років. А тато ввечері ще й нарозказував казок про всілякі скарби, і от, бачиш, марю ними по сей день.

— А де зараз твій тато?

Попереду стояла глуха стіна з темряви. Вона змусила мене повернутися до клубу. Не встиг я відповісти Ксені, як побачив натовп, що вихлюпнувся з переповненого приміщення на вулицю. Відчуття небезпеки вмить пришвидшило серцебиття.

— Я перетелефоную.

Клубок людей переміщувався з боку в бік. Підбігши ближче, у центрі юрби я побачив Ростика. Двоє молодиків щосили дубасили його ногами й руками. Молодь довкола залюбки спостерігала за цим дійством, дехто навіть плескав. Малі хлопчаки підливали оливи, вигукуючи: «Умаж йому!» — «Хай знає, як наших дівчат кадрити!». Моя неприязнь до Гримчака розвіялася разом із криками бахурів, і я подумав: «Е ні, друзі, моя хата не з краю…»

Не гаючи часу, я кинувся в натовп — Ростику на допомогу, але перемога нам не світила. За лічені секунди нас повалили на землю й почали футболити. Гра була без правил, без перерви та без шансів.

Після лінчування нас кинули в лопухи. Тіло знемагало від болю, і я чомусь подумав, що сьогодні вже не передзвоню Оксані. Поряд щось зашелестіло — до мене рачкував Гримчак.

— Багрію, ти живий? — прошипів він.

— Живий.

— Тоді ходімо.

— Куди?

— На дискотеку.

Я підвів голову, аби глянути на цього вар’ята — він заходився сміхом.

— Та я на приколі! Досить із нас, уже відтанцювали.

— Я теж так думаю.

З останніх сил ми вибралися на дорогу та пошкандибали до табору. На цьому поїздка в Підгірці для нас завершилася.

12

Щонедільного ранку центр міста перекривали для автомобільного транспорту. Проїжджою частиною пересувалися хіба фіакри, запряжені кіньми, — ними залюбки каталися туристи й городяни. Цокання підків відлунювало у скронях, посилюючи головний біль, який зростав щохвилини. Я повернув до аптеки й, купивши пігулки, почимчикував додому.

На моє щастя, шістка висіла, як належало, і я сміливо відчинив вхідні двері. У квартирі було тихо. Я скинув наплічник і підійшов до дзеркала, що висіло в коридорі. Вигляд мав несвіжий, але й не такий жахливий, як уявляв: усього кілька гематом і засохла кров довкола розсіченої брови. Я взяв домашній одяг і без зволікань попрямував до ванної.

Водні процедури мене збадьорили, залишилося тільки обробити рану перекисом водню. Я вийшов із ванної, зайшов на кухню і наштовхнувся на хазяйку.

— Добрий день, Ельзо Олександрівно. Я думав, вас немає.

— Боже, Андрію, що з вами? — скрикнула жінка, плеснувши в долоні.

— Нічого страшного. Впав.

— Покажіть-но.

Вона підійшла ближче й почала роздивлятися моє обличчя.

— Треба продезінфікувати.

— Саме йду за перекисом, але й гадки не маю, де його шукати…

— Зачекайте.

Хазяйка повернулася до себе, я ж присів на табурет в очікуванні допомоги. Кілька секунд із її кімнати долинало гуркання дверцят і ритмічне човгання, затим вона знову з’явилася на кухні. Руки жінки, звісно, були зайняті, але те, що вони тримали, змусило мене здригнутися. Кров побігла венами в напрямку серця, готова порушити його розмірений ритм. Головний біль витіснив предмет, що його принесла Ельза Олександрівна, — бляшана коробка з-під зефіру кондитерської фабрики «Красный октябрь» радянської доби.

Погляд намагнічено стежив за металевим пуделком. Воно перебувало у значно кращому стані, ніж моє. Усі написи та візерунки чітко проглядалися на червоному тлі, кругла форма не мала жодних ознак деформації і тільки подряпини під кришкою трохи псували її товарний вигляд. Тим часом хазяйка відкрила скриньку, і я зрозумів, що це — аптечка. Аспірин, анальгін, йод і зеленка, а також інші пігулки вщент заповнювали металеву тару. Ельза Олександрівна дістала вату й перекис водню та звеліла мені задерти голову. Я чемно виконав наказ.

— Що з вами? Вам зле? Геть зблідли.

— Перепрошую! — вигукнув я і чкурнув у свою кімнату, не в змозі стримувати емоцій.

Коробка з-під зефіру, знайдена на Личаківському кладовищі в гробівцю родини Ісаєвих, була на своєму місці, у шухляді. Я схопив бляшанку і швидко повернувся — без слів поклав свою знахідку поряд з «аптечкою» хазяйки.

— Ось!

Ельза Олександрівна перевела погляд на мою коробку, і її обличчям промайнула тінь тривоги. Однак уже наступної миті цю емоцію заступив серпанок удаваної байдужості.

— У вас таке саме пуделко, як у мене?

— Так! — піднесено відповів я.

— І ви так само використовуєте його для зберігання ліків?

— Ні, Ельзо Олександрівно, я знайшов його на Личаківському кладовищі у склепі Ісаєвих. Вам часом не відоме таке прізвище? — збуджено протарабанив я.

Схоже, озвучене наймення скаламутило пам’ять жінки й підняло на поверхню жахливі спогади з її життя. Вона скам’яніла, утупилася в підлогу, а вже наступної миті, ступивши півкроку назад, випустила з рук і перекис, і вату. Я підхопив її обм’якле тіло, що мало не гепнулося на підлогу, і всадовив у крісло — прийшла моя черга рятувати хазяйку.

На щастя, у бляшаній коробці з-під зефіру був і нашатирний спирт. Я скропив вату й помахав нею жінці під носом. Гідрооксид амонію бездоганно виконав свою функцію — привів її до тями.

— Ну як ви?

Вона вдихнула й відповіла:

— Здається, усе гаразд.

Мовчазне напруження заполонило кухню. Щоб якось розрядити ситуацію, я запропонував заварити трав’яного чаю:

— Може, вип’ємо чогось теплого з м’ятою чи мелісою? Маєте?

— Так, он там, угорі.

Яке щастя, що в такі моменти можна чимось зайнятися, а не сидіти й чекати одне від одного неодмінних пояснень. Вони прийдуть самі собою — природно, легко, але згодом. Тому я приборкав цікавість і не став діймати хазяйку питаннями, котрих у мене назбиралося чимало. Віжки цієї історії знову потрапили до моїх рук і цього разу я волів їх не випускати.

Поки я пантрував воду, що от-от мала закипіти, Ельза Олександрівна відійшла від млості