Листи з того світу - Сергій Бут

Попри це, грошей могло не вистачити, тож коли був організований переїзд матері в Мадрид, під опіку рідної сестри, я подався на роботу в Італію. Мені дуже шкода, що я не міг бути поруч із нею в той важкий час, але таке життя… Інколи занадто несправедливе. На той момент, як мамі вже зробили першу операцію, у мене почало боліти горло. Мій добрий товариш Марко, з яким я реставрував у Венеції не один будинок, повів мене на обстеження до свого брата, який працював у міській лікарні. Діагноз виявився сильнішим за удар молота — рак горла. Уперше в житті я по-справжньому злякався. Не за себе, а за вас із матір’ю. За прогнозами лікарів, мені залишалося жити щонайбільше рік і то — за умови повноцінного лікування хіміотерапією, що потребувала значних коштів, яких нам і без того бракувало. Втрапивши в цю пастку долі, я не знаходив собі місця від відчаю й безвиході. Не встиг я оговтатись, як зателефонувала мамина сестра і сказала, що матері необхідна пересадка серця. Решта грошей, що залишилась від продажу будинку, пішла на пошуки донорського органа та підготовку до операції. На щастя, для початку їх вистачило.

План визрів не спонтанно, а після багатьох безсонних ночей, проведених у пошуках виходу з цієї складної ситуації. Перш ніж утілити його, я полетів до Мадрида, аби побачитися з мамою. Не хотів, щоб вона непокоїлася через мою тривалу відсутність, адже після складної операції їй узагалі не можна було хвилюватися. Пам’ятай про це, сину, і бережи мамин спокій! Поклянися мені і сам собі, що збережеш цю таємницю до того моменту, поки не переконаєшся, що інформація не становитиме загрози для її життя. Сподіваюся лише на тебе, Андрійку!

Тепер перейду до останньої частини свого листа. Життя, Андрійку, — це гра в хованки зі смертю, але смерть знайшла мене. Спробуй зрозуміти, сину! Ніщо в цьому світі мене вже не врятує, проте я ще можу врятувати матір, щоб ти не залишився круглим сиротою. Я вирішив не чекати, коли мене з’їсть хвороба, й не витрачати решту грошей на курси хіміотерапії, що однак мені не допомогли б. Ми з Марко все підготували. Зараз наша фірма реконструює ратушу церкви Санта-Марія Формоза, і завтра ми з ним опинимося на найвищій точці — там усе й станеться. У відповідний момент Марко відверне увагу наших колег, а я тим часом послаблю кріплення на опорах… Висоти ратуші досить, аби все пройшло безболісно й зі стовідсотковим результатом. Марко слідкуватиме, щоб страховку на твоє ім’я виплатили вчасно і в повному обсязі, а як розпорядитися грішми — ти знаєш.

Андрію, запам’ятай лиш одне — ти маєш уберегти маму від цієї інформації! Жодна особа на цьому світі, крім Марко, цього не знає, жодна! Я вірю в тебе, мій сину, я хочу щоб ви з мамою жили! Знаю, ти будеш мудрим чоловіком і виконаєш останню волю свого батька. Якщо небеса існують, я обов’язково дам тобі знати».

Я стримав сльози і заховав лист — скоро він опиниться в надійному місці.

Вапорето причалило до острова, і люди вийшли на сушу. Я взяв маму під руку, і ми разом із Марко подалися на кладовище. Острів, оточений цегляним муром, був густо засаджений кипарисами. Ми пройшли через споруду з численними арками. Марко пояснив, що кладовище розділене на три частини: католицьку, православну та протестантську. Оскільки італієць належав до католицької громади, то прах нашого батька покоївся у його родинному склепі.

Усередині венеціанський некрополь нагадував Личаківський. На впорядкованій, доглянутій території знаходилися численні стародавні склепи та височенні надгробки — не цвинтар, а музей під відкритим небом. Дорогою Марко розповів історію острова-кладовища, про відомих людей і своїх родичів, похованих тут. Поволі ми дійшли до невеличкого склепу з фігурою Діви Марії на дашку. Хвилювання зростало. Мама не витримала. Вона кинулася до таблички з нашим прізвищем і почала плакати. Ми не намагались її заспокоїти — вона чекала цього надто довго. Марко мовчки стояв осторонь, я ж перехрестився і подумки звернувся до батька. Я знав, що він мене чує. Настав час сказати все, що хотів, і головне — подякувати. Я дякував йому за візити у сни, за подарунок, що врятував мені життя. Дякував, що показав приклад справжньої мужності. Дякував за маму і за правду, з якою він поділився зі мною. Дякував за жертовність, завдяки якій я не став круглим сиротою.

Час минав.

Залишилося виконати останню місію в цій історії.

Я дочекався, коли Марко з матір’ю трохи відійдуть, і дістав батькового листа.

Востаннє глянув на нього і вкинув у склеп.

Поховав усю правду цієї історії.

2012–2014 рр.