Листи з того світу - Сергій Бут

— Андрію, що ви робили в тому склепі?

Її занепокоєння було цілком природним, а щоб моя відповідь звучала правдиво й аргументовано, я ще раз пішов у свою кімнату й повернувся звідти з бортовим журналом. Тим часом закипіла вода.

— Перше, у чому хочу вас запевнити, — почав я, запарюючи духмяну траву, — що я не вандал.

Розклавши на столі сервіз, я відкрив журнал знахідок на потрібній сторінці.

— Перед тим як відповісти, зачитаю вам витяг зі свого щоденника… Отже, «12 червня 2010 року. Географія: місто Львів, Личаківське кладовище, склеп Ісаєвих. Знахідка номер один: металева бляшана коробка з-під зефіру, виробництва радянської фабрики „Красный октябрь“. У дужках — не становить жодної історичної цінності».

Я загнув кутик сторінки, закрив щоденник і глянув на хазяйку.

— Тепер у двох словах розкажу вам, як усе відбувалося. Наша група на чолі з Григоровичем, це мій викладач із Політехніки, — уточнив я, — за домовленістю з міською радою Львова, вирушила на Личаківське кладовище. Ми мали допомагати працівникам комунального господарства упорядковувати недоглянуті могили. Робили ми це безкоштовно, — знову пояснив я, щоб не вводити Ельзу Олександрівну в оману. — Там нас розбили на пари, кожна з яких отримала об’єкт і чітке завдання.

Жінка слухала, затамувавши подих і не зводячи з мене розширених очей, що, здавалося, навіть не кліпали.

— Так-от, я хотів направити зміщену могильну плиту, що закривала вхід до склепу. Вона зіскочила з петель і впала. Тоді я й побачив цю коробку.

Я видихнув, адже останні речення промовив на одному подиху. Ельза Олександрівна прикрила очі, наче намагалася уявити почуте.

— Але це ще не все.

Вона підвела погляд, а я продовжив:

— «Знахідка номер два. Конверт без адресата й адресанта. Поштова марка відсутня. Усередині лист інформаційного змісту з життя однієї жінки. Судячи з усього, — сповненого трагічних подій».

Я закрив щоденник і, витримавши невеличку паузу, підвів фінальну риску:

— Конверт лежав при вході. Мабуть, його вкинули в шпаринку між плитами.

— Конверт?

— Так, але перш ніж дати вам почитати цей лист, я хотів би знати, яке відношення ви маєте до родини Ісаєвих?

Ельза Олександрівна схилила голову, збираючись із думками. Хтозна, які почуття вона зараз переживала. Ворушити минуле, надто тривожне минуле, нікому не до вподоби.

— До сім’ї Ісаєвих я не маю безпосереднього відношення. Це — перша родина моєї матері.

Мені перехопило подих. Ось він — зв’язок між минулим і сьогоденням, нитка Аріадни, що допоможе вийти з темного лабіринту цієї історії й дізнатися бодай якусь істину. Розв’язка була поруч.

Я розливав чай, готуючись вислухати розповідь хазяйки.

— Перед тим як вийти заміж за мого батька, мати була одружена з чоловіком на прізвище Ісаєв. Мені нічого не відомо про її перший шлюб. Із якихось причин мама ніколи не розказувала про своє минуле, а коли я її розпитувала, то завжди відповідала: «Не озирайся, дивися тільки вперед». Відомо те, що вона двічі була вагітна, діти вмирали зразу після народження. Ось, у принципі, й усе.

Ельза Олександрівна не поспішала розкривати всі карти свого дитинства, і це було цілком виправдано, адже вона не знала, що в листі. Проте я вивчив його досконало. Тож прийшов час обговорити подробиці.

— Хочете прочитати лист?

Вона знизала плечима та пригубила чаю.

— Мабуть, так.

Я негайно дістав послання і подав його жінці, максимально зосередивши увагу на її обличчі, яке, на мою думку, повинно було віддзеркалити емоції, викликані текстом. Інтуїція не підвела. Уже за хвилину на очах Ельзи Олександрівни проступили сльози. Хвилювання передалося рукам — зжовклий аркуш затремтів. Здається, істину встановлено: заручницею викрадача та донькою авторки листа була Ельза Олександрівна!

Мій висновок співпав у часі із завершенням читання тексту хазяйкою. Щоправда виглядала жінка так кепсько, що я боявся, аби вона знову не втратила свідомість.

— Ой… — схопилася за серце Ельза Олександрівна.

— Що сталося? Вам погано? — занепокоївся я.

— Дайте води.

Я підскочив до крана і, наповнивши склянку, простягнув господині. Вона додала у воду кілька крапель валер’янки і, розмішавши, випила суміш до дна. Вигляд мала препоганий: на щоках синьою сіткою проступили капіляри, рот зціпився, ніби його зачинили зсередини, очі наповнилися слізьми. Сподіватися на продовження розмови було марно, тож я вирішив залишити жінку наодинці.

— Я піду до себе.

Ельза Олександрівна змовчала.

Десь за годину вона покликала мене і запропонувала все-таки продезінфікувати рану. Хазяйка досить вправно надала медичну допомогу ще й змастила ушкоджене місце маззю зі специфічним запахом. Ми знову повернулися до історії з її дитинства.

— Хочете залишити лист собі? — запитав я обережно.

— Ні. Це ж ваша знахідка.

— Нічого, що я його вам показав? Мені здається, не варто було.

— Ні-ні. Просто стільки років минуло. Я багато чого встигла забути, а тут знову все вилізло… То був жах нашої сім’ї.

Було видно, що спогади її обтяжують, і я вже збирався відкласти розмову на потім, але Ельза Олександрівна зупинила мене.

— Я знаю, вам кортить дізнатися, що сталося того дня і чим усе скінчилось, але, перед тим як розпочати розповідь, я хочу дещо знати…

Жінка схрестила руки, ніби сконцентрувала в цьому жесті якусь магічну енергію, що мала б дати відповіді на всі запитання, а тоді, набравши повітря, спитала:

— Ви проводили якесь розслідування?

Вона сумирно чекала відповіді, і я не став випробовувати її терпіння.

— Так. Історія мене дуже вразила, тож я не міг не взятися за пошуки, адже все виглядало так, ніби було скоєно злочин. Прізвище на склепі виявилось єдиною зачіпкою, тому я зосередився саме на ньому.

— І які успіхи?

— Можна сказати, ніякі. Мені вдалося встановити, що Родіон Ісаєв служив у штабі Прикарпатського військового округу, але в 1950 році звільнився з лав Радянської армії. Ще я дізнався, що він із сім’єю певний час мешкав у гуртожитку для військових, що на теперішній Клепарівській. Але там не знайшлося нікого, хто жив би з ним у той період. Думав, ніколи вже не дізнаюся, чим закінчилася ця історія.

— Вона ще не закінчилася…

Останнє речення хазяйка промовила якось невпевнено, майже пошепки, але я, захоплений її оповіддю, не надав тому ваги.

— Що ви маєте на увазі? Ельзо Олександрівно, розкажіть мені, що тоді сталося. Благаю вас!

Ворожка глянула у вікно, ніби за ним проступало її минуле, і, провагавшись якусь мить, таки продовжила:

— Це — історія великого кохання, що обернулася трагедією для багатьох людей. На жаль, мені досі не відомо, як усе починалося і розвивалося. Я стала учасницею тих подій волею долі, з’явившись на світ Божий… На той час мені