Правила помсти - Ельма Кіраз

— Дуже…захоплююче місце для зустрічі, — Артур стояв, ховавши руки в кишенях та розглядав навколишні могили. Так, я покликала його для розмови на кладовище. Тому що я ще не достатньо довго побула тут з батьками. 

— Сьогодні просто особливий день, — я видихнула, — тому я мушу бути тут, — я говорила і дивилась йому за спину, на вхідні ворота, чи часом не вирішив повернутися Тарас, якого я з тяжкою бідою змусила піти геть.

— Яким особливим може бути день на кладовищі? — Артур витріщився на мене.

— У мого тата сьогодні день народженя. І він вже…дуже давно тут, — я не залишилась біля могили батьків, тому що там фото. І якби Артур побачив мого тата, то напевно б точно усе зрозумів. Хто я. І для чого з ним «випадково зустрілась». 

— Співчуваю. І вітаю.

— Дякую, — я мимоволі посміхнулась, бо це прозвучало настільки безглуздо, що аж стало весело.

— І ти…завжди сюди приходиш? — Артур уважно розглядав мене.

— Так. Кожного року два рази в рік, — подув вітер і моє волосся впало на очі, тому довелося його поправляти.

— Два? — він слідкував за кожним моїм рухом, — в день народження і в день смерті?

— Ні. В день народження до тата та в день народження до мами, — я сказала це спокійно. Так, минуло вже багато років і я навчилась з цим жити.

— Що…— його очі округлились, — Боже, я не…я не знав. Вибач.

— Нічого. Вже минуло багато часу, я звикла. Ти про що хотів поговорити зі мною?

— Про що…— Артур на мить завис, — а, про це. Так, памʼятаєш мого товариша, що з ним я бачився тоді в барі?

— Ну…допустимо, — я схрестила руки на грудях, навіть не уявляючи, чого чекати далі.

— Так ось, через два тижні у нього має бути весілля. Вони замовляли фотографа, але він чомусь в останній момент вирішив відмовитися. Наречена мого друга просто у відчаї. Тому я вирішив допомогти і їм, і тобі. Сказав, що у мене є хороший варіан, який точно сподобається. Ти ж фотографуєш весілля?

— Ну…так, декілька разів була на весіллі. Але з чого ти взяв, що я погоджусь? — я підняла брову, — може у мене тоді будуть інші плани? Чи може вже є інше весілля?

— Сумніваюсь, — він натягнуто посміхнувся, — тим більше, вони заплатять дуже пристойну суму.

— І що мені з того? — я фиркнула, — ти думаєш, я потребую грошей?

— З тобою неможливо розмовляти, — Артур закотив очі, — просто нестерпно.

— Хто б казав. З комунікацією трохи проболематично в тебе.

— Коротше, — він важко видихнув, — наречені сказали, що якщо ти погодишся, то вони б хотіли з тобою познайомитись перед весіллям. Надумаєш — подзвонищ мені. Якщо ні — видали мій номер.

— І не подумаю. Буду дзвонити і важко дихати в слухавку, — я ледь стримувалась, щоб не розсміятися.

— Ми закінчили, — Артур кинув на мене важкий погляд і просто розвернувшись, пішов до виходу.

Я дивилась йому вслід і посміхалась. Через свій тупий жарт. Чи може… Ні-ні! Я похитала головою і міцно стиснула кулаки. Він моя жертва. Я мушу його просто вбити. Це він має зачаруватися мною і думати про мене перед сном. Він, а не я. Артуре, ти не зможеш зламати мене. В житті я побачила достатньо, щоб стрепіти тепер будь-яке потрясіння. То ж твоя смерть буде для мене як буденність. 
Я повернулась до могили батьків і втомлено гепнула на лавочку. Погляд впіймав фото тата. Його приємне усміхнене обличчя. І памʼять відразу ж згадала, яким він був, коли бездиханно лежав у мене на руках. Які у нього були налякані очі, широко відкриті. Його обличчя тоді навіки застигло в гримасі болю. Саме таким він був в останню мить свого життя. І через спробу запамʼятати ці деталі я пропустила момент, коли вбився сховався в машині та втік. Тоді в фокусі був лише батько та його рана. Все решта навколо було наче розмито та сіре. Скільки потім я вислуховувала від дідуся, що як же я могла таке пропустити, не зауважити. Він ніколи не зважав на мої почуття, на мій психологічний стан. Йому було байдуже. Лише змушував читати якісь старезні книги по психології, думаючи, що саме це допоможе мені. І зрештою… я залишилась сам на сам зі своїм болем. Та я змогла з ним впоратись, я перемогла його. То ж тепер до дідуся я не відчуваю нічого. Ні співчуття, ні поваги, ні тим більше любові. Залишився лише той дурний страх…і страшенна відраза. Цього разу я пробула на цвинтарі значно довше, ніж зазвичай. Вже навіть почало смеркатися. Я просто чомусь ніяк не могла піти… Наче намагалась отримати якесь пояснення чи знак, що робити і як жити далі. Зважаючи, що мене чекає попереду… Я мушу помститися. Але цікаво, як я буду поводитись після цього. Як житиму. Може так само буденно та легко, як Артур. До речі, він сьогодні був у бордовому светрі. Йому цей колір пасує. Я різко зупинилась і аж розхвилювалась. Знову ці дурнуваті думки… То ж я набрала швидкості та ледь не бігла до свого автомобіля, щоб повернутись додому. Перед сном я вирішила подзвонити до Олени, щоб запитати, як її справи.

— Привіт. Як ти?

— Привіт… Чесно, не дуже. Ще й нудить постійно.

— Ну як я знаю, це нормально.

— Сьогодні ж була на роботі. І там же ж був він. Я всіляко намагалась уникати його, але він не давав мені проходу. Казав що скучив, що ми так давно не були разом удвох. А мене, здається, найбільше нудить саме від нього. 

— Думаю, тобі варто розповісти йому правду. Ну хоча б про те, що ти знаєш, що він одружений і не хочеш з ним мати жодних справ.

— Але мені страшно…— Олена майже прошепотіла.

— Розумію, — я кивнула сама до себе, — але й залишати все так як є теж не можна. Я в тебе вірю.

Ще якийсь час ми говорили просто ні про що, але довелось прощатися, бо я відчувала, що просто злипаються очі. 
Наступного дня довелося їхати до дідуся, бо як передав мені телефоном один з його охоронців, що розмова повинна бути дуже серйозною. Але такою була кожна його розмова, навіть та, коли він питав, в який колір краще перефарбувати кухню.

— Ти надто тягнеш. Ти б уже давно мала просунутися…

— Здається ми домовились, що ти не будеш лізти, — я схрестила руки та кинула ногу на ногу.