Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

— Дай мені час. Згодом я може буду спроможний про це подумати.

У мене було відчуття перебування поза собою, свідомого того, що кажу, однак не так кажу, як просто це чую.

— Зроби собі ласку,— сказав він.— Послухай те, що я маю сказати.

— Думаю, тобі мізки промили. Ти жертва цього оточення. Ти член культу. Хіба не бачиш? Просто старомодний фанатизм. Одне питання. Де ж харизматичний лідер?

— Я подбав про тебе.

— Ти розумієш, як це мене принижує?

— Майбутнє буде забезпечене. Твій вибір — прийняти або відхилити. Ти поїдеш звідси завтра, знаючи про це. Машина забере тебе опівдні. Щодо літака узгоджено.

— Присоромив мене, повністю зменшив.

— Дорогою зустрінеш мого колегу, який надасть усі деталі, усі потрібні документи, безпечний файл, допоможе вирішити, що саме ти хочеш робити відсьогодні.

— Мій вибір.

— Прийняти, відхилити.

Я спробував засміятися.

— А є часове обмеження?

— Часу стільки, скільки треба. Тижні, місяці, роки.

Він далі на мене дивився. Ця людина, яка ходила босоніж, від стіни до стіни, вимахуючи руками, десять хвилин тому. Тепер це мало значення. В'язень походжає камерою, гадаючи останні думки, обмірковуючи ще раз, питаючись, чи є туалет у спеціальному блоці.

— І як довго це знає Артис?

— Коли я це знав, вона знала. Щойно я впевнився, то їй розповів.

— І що вона сказала?

— Спробуй зрозуміти, що вона і я поділяємо життя. Рішення, яке я зробив, тільки поглиблює зв'язок. Вона нічого не сказала. Просто подивилася на мене так, що годі й описати. Ми хочемо бути разом.

Мені було нічого на це сказати. Інші теми так само не спадали на думку, хіба що одна деталь.

— Ті, що тут при владі. Вони виконуватимуть твої бажання.

— У цьому нам догоджати не треба.

— Вони зроблять це для тебе. Бо це ти. Проста ін'єкція, серйозна злочинна дія.

— Дай спокій,— сказав він.

— А що натомість? Ти склав заповіти, довіреності та духівниці, надаючи їм певні ресурси та вклади значно поза тим, що ти їм уже дав.

— Закінчив?

— Хіба це не цілеспрямоване вбивство? Не форма допомоги під час самогубства, такого жахливо передчасного? Або це метафізичний злочин, який треба аналізувати філософам?

Він сказав: «Досить».

— Помри ненадовго, потім живи вічно.

Я не знав, що ще сказати, зробити, куди піти. Три, чотири, п'ять днів, хоч би як довго я тут не був — час стиснувся, час ущільнився, час, що накладався, без денного світла, без темної ночі, багацько дверей, ніяких вікон. Я, звичайно, зрозумів, що це місце розташоване на далеких краях правдоподібності. Він сам так сказав. Ніхто цього не міг зробити, сказав він. У цьому й була суть, їхня суть, тривимірна. Буквальний орієнтир неправдоподібності.

— Мені треба визирнути з вікна. Треба знати, що там щось є, поза цими дверима і стінами.

— Вікно є у вільній кімнаті поруч зі спальнею.

Я сказав: «Не зважай» — і лишився на ослоні.

Я згадав про вікно, бо припускав, що тут його не буде. Може, я хотів, щоб іще одна річ працювала проти мене. Пожалкуйте людину в пастці.

— Ти думаєш, що знаєш, хто був твій батько. Хіба не це ти мав на увазі, коли казав, що почуваєшся приниженим через це рішення?

— Я не знаю, що мав на увазі.

Він сказав мені, що я ще нічого не зробив. Ще не жив. Усе, що ти робив,— це збавляв час. Він згадав про моє рішення плисти за течією, тиждень за тижнем, рік у рік. Він хотів знати, чи цьому загрожувало те, що він тілько-но мені розповів. Робота за роботою, місто за містом.

— Забагато честі для тебе,— сказав я.

Він придивлявся до мого обличчя.

Лічильник кар'єри, сказав він. Некар'єрний. Чи це зараз має змінитися? Він назвав це моєю церківкою неучасті.

Він розійшовся. Не має значення, що казав. Самі слова, кінетична енергія його голосу — оце формувало мить.

— Жінки, яких ти знав. Ти ними зацікавлювався відповідно до вказівок, які вводив на своєму смартфоні? Не можуть тривати, не триватимуть, ніколи не тривали.

Вона його штрикнула. Моя мати штрикнула його різаком для м'яса.

Тепер моя черга.

— Підеш з нею. Ти перетворюєш Артис на марево,— сказав я.— Ти йдеш прямісінько у викривлене світло.

Здавалося, він готовий кинутися.

Я тихо сказав: «А ти зможеш приймати відповідальні рішення з холодного сховища? Ретельно розглядати зв'язки між економічним зростанням і прибутками від акцій? Укріпити клієнтську франшизу? А Китай усе ще випереджає Індію?»

Він мене вдарив, луснув долонею мені у груди, було боляче. Ослін загойдався під моєю зрушеною вагою. Я підвівся і пішов через поверх до вільної кімнати, де навпростець рушив до вікна. Стояв і дивився. Вільна земля, анічогісінько, гребені навіддалі, але висоту годі вирахувати без надійного орієнтиру. Небо бліде і голе, день згасає на заході, якщо то був захід, якщо то було небо.

Я потроху відходив і дивився, як краєвид зменшується разом з обмеженнями віконниці. Потім я поглянув на саме вікно, високе і вузьке, яке зверху довершувалося аркою. Стрілчасте вікно, подумав я, пригадуючи термін, і це повернуло до мене, до зменшеної перспективи, щось стійке, слово зі значенням.

Ліжко незаслане, одяг розкидано, і я зрозумів, що тут спав і знову спатиме батько, ще одну ніч, сьогодні, за винятком того, що він не спатиме. Артис була в суміжній кімнаті, і я зайшов і спинився, а потім наблизився до ліжка. Я бачив, що вона прокинулася. Я нічого не сказав і просто нахилився. А тоді чекав, поки вона мене впізнає.

Ворушить губами, три невисловлені слова.

Ходімо з нами.

Це був жарт, останній прихильний жарт, але її обличчя не виказувало жодних ознак усмішки.

Росс знову походжав від стіни до стіни, тепер повільніше. На ньому були темні окуляри, це означало, що він тепер невидимий, принаймні для мене. Я попрямував до дверей. Він не нагадав, щоб я тут був, у цій кімнаті, насамперед, на світанку.

Любов до жінки, так. Але я пригадував, що близнята Стенмарки сказали в кам'яній кімнаті, говорячи безпосередньо до багатих благодійників. Зробіть стрибок, сказали вони. Живіть міфом мільярдера про безсмертя. А чому б і ні, подумав я. Що ще тут Росс