Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

Я нічого не сказав, Чернець теж.

Коли я увійшов до своєї кімнати, я поглянув на все, що там можна було побачити, і торкнувся всього, а потім сказав слово для кожної речі. З'явилася пляшка дезінфекційного засобу для рук, якої до того тут не було, і це зчинило розгардіяш у моєму зануренні в прості слова для знайомих предметів. Я подивився у дзеркало над раковиною й уголос сказав своє ім'я. Потім вирушив на пошуки батька.

— 8 —

Росса не було в кабінеті, який він використовував. У кабінеті не було нічого. Стіл і стільці зникли, комп'ютерна техніка, навчальні плакати, столик з окулярами зникли, пляшка віскі зникла. Трохи бентежно, та, зрештою, не надто й дивно. Для Артис уже наближався час забирання донизу, а для Росса — повертання до світу, який він зробив.

Я пішов до кімнат, очікуючи побачити Артис у її кріслі, у халаті й капцях, руки складені на колінах. Що б я їй сказав і який би вона мала вигляд, тонша, блідіша, а чи вона змогла б зі мною поговорити чи побачити, як я сиджу насупроти неї?

Але в кріслі був батько. Я мав спинитися, щоб скласти докупи інформацію, Росс босоніж у футболці та дизайнерських джинсах. Він не подивився на мене, коли я ввійшов, а просто завбачив постать, що заблукала до його поля зору, іншу присутність у кімнаті. Я сів поруч на лавці, насупроти нього, як колись насупроти неї, лише тепер шкодуючи, що не побачив її востаннє.

— Думав, ти мені повідомиш.

— Це не сталося.

— Знову. Знову не сталося. Де вона?

— У спальні.

— І це станеться завтра. Оце ти мені збираєшся сказати.

Я підвівся, підійшов до дверей спальні та прочинив їх, вона була там, у ліжку, під накривалами, очі розплющені. Її руки спочили над ковдрою, і я повільно наблизився, взяв її руку і тримав, а потім чекав.

Вона сказала: «Джеффрі».

— Так, це він, це я.

— Виріши,— прошепотіла вона.

Я усміхнувсь і сказав, що в її присутності я схильний бути ним, а не собою. Але це все, що було. Її очі заплющилися, і я якийсь час чекав, перш ніж відпустив її руку і вийшов з кімнати.

Росс ходив від стіни до стіни, руки в кишенях, виявляючи не так глибоку задуму, як дотримання узгодженого порядку новаторської системи фізпідготовки.

— Так, це станеться завтра,— сказав він недбало.

— Це не якась гра, у яку лікарі бавляться з Артис.

— Або та, у яку я з тобою бавлюся.

— Завтра.

— Тебе попередять заздалегідь. Будь тут, у цій кімнаті, першочергово, щойно перше світло.

Він ступав далі, а я сидів і спостерігав.

— А вона точно на тій стадії, коли це треба саме тепер робити? Знаю, вона до цього готова, прагне випробувати майбутнє. Але ж вона думає, говорить.

— Тремтіння, судоми, мігрені, ураження мозку, нервова система занепадає.

— Почуття гумору неушкоджене.

— На цьому рівні для неї нічого не лишилося. Вона в це вірить, і я теж.

Я далі спостерігав за ним. Нова система фізпідготовки, що наголошувала на життєздатності босих ніг і рук у кишенях. Я спитав його, просто, скільки разів він тут був, у комплексі, дивився і слухав.

— П'ять разів, рахуючи із цим. Двічі до того з Артис. Цей досвід стягнув моє уявлення про себе. Я дав відпасти певним клопотам. Я від них відмахнувся. Я почав більш думати про себе.

— І Артис.

— І Артис, та, що змусила мене зрозуміти, як розмах і напруженість такої справи може стати частиною чийогось повсякденного життя, щохвилини. Хоч би де я не був, куди б не пішов, чи просто їв, чи намагався заснути, це було в моїй голові, у моїй шкірі. Людям подобається говорити про неповторні явища, неймовірні ситуації — люди говорять, що такого ніхто не зміг би вигадати. Але хтось це вигадав, усе це, і ось ми.

— Може, моє бачення надто обмежене. Неадекватне щодо досвіду. Усе, що я, видається, роблю, пов'язує те, що я побачив і почув за ці кілька днів, із тим, що я вже знав. Це ланцюжок зворотних асоціацій. Кріонічний струк, трубка, капсула, пропускний пункт, телефонна будка, душова кабінка, будка вартового.

Він сказав: «Ти ще забув про нужник на дворі».

Він вийняв руки з кишень і кілька хвилин ходив швидко, потім зупинився і став біля дальньої стіни, роблячи перебільшені вдихи, гучні та глибокі. Він повернувся до крісла і тепер говорив спокійніше.

— Я скажу, що тебе бентежить.

— Я слухаю.

— Чоловіки повинні помирати першими. Чи не слід чоловікові померти першому? У тебе нема такого шостого відчуття? Ми почуваємо його всередині. Ми помираємо, вони живуть далі. Хіба це не природний порядок?

— Можна на це інакше подивитися,— сказав я.— Жінки помирають, лишаючи чоловіків вільно вбивати один одного.

Здавалося, він насолоджувався зауваженням.

— Чуйні жінки. Які керуються потребами своїх чоловіків. Завжди послужливі, самовіддані, які люблять і підтримують. Мадлен. Її ж так звали, хіба ні? Твою матір?

Я зніяковіло чекав.

— А ти знаєш, що вона мене якось ножем штрикнула? Ні, не знаєш. Вона тобі ніколи не розповідала. А нащо? Вона штрикнула мене у плече різаком для м'яса. Я сидів біля столу і їв те м'ясо, а вона підійшла ззаду і штрикнула в плече. Хоч і не різак для м'яса з чотиризіркового ресторану з якимись нотками мачизму, проте у будь-якому разі було достобіса боляче. А ще я геть залив кров'ю нову сорочку. Оце й усе. Більше нічого. Я не поїхав до відділення невідкладної допомоги, а пішов до нашої ванної й там гарненько підлікувався. Копам я теж не телефонував. Просто сімейна сварка, хоча я тепер не пригадую, через що вона була. Позбувся нової добрячої сорочки, оце пригадую. Можливо, вона мене штрикнула, бо ненавиділа ту сорочку. Можливо, вона зводила рахунки із сорочкою, коли мене штрикала. Є таке у шлюбі. Ніхто не знає, як там у шлюбі по сусідству. Доволі важко з'ясувати, що відбувається у власному шлюбі. А ти де тоді був? Не знаю, у ліжечку чи в літньому таборі або собаку вигулював. Хіба у нас два тижні не було собаки? Хоч там як, але я поставив