Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка

бо він розлився вулицею, як молоко, ним були просякнуті сніжинки,

котрі в дивовижних піруетах падали на її пальто, ним пахли гілки

дерев, котрі немов обіймали її згори, захищаючи від божевільно біло-

го неба, ним пахла бруківка під ожеледицею і сама ожеледиця, тем-

на й потворна будівля університету, котра виростала десь нагорі й

зникала за пеленою снігу, теж пахла цим запахом, будь-яка автівка,

яка заїздила на цю вулицю, миттєво ставала пахучою, як розрізане

навпіл яблуко, книжки в моєму пакунку, кожна їхня сторінка, літера

і навіть кома пахли нею, небо пахло нею, повітря зникло повністю,

ніби його ніколи й не існувало, враз ставши тим запахом. І я йшов за

ним, за цим запахом, за цим синім силуетом поміж грудневої снігової

заметілі.

Чи знаєте ви що це таке – йти за жінкою?! Йти сторожко, наче

гірською небезпечною стежкою, тримаючись на певній відстані, аби

вона не помітила, що за нею стежать? Боятися пришвидшити крок і

обігнати її, щоб потім ніяково озирнутися і заглянути їй просто в об-

личчя? Цілувати поглядом кожен її крок, кожен вигин її тіла, кожну

волосинку, яка так невимушено виглядає з-під беретки, теплі руки,

дбайливо сховані в шкіряні рукавички? Чи знаєте ви це відчуття?

69

Коли мимоволі боїшся, що вона зараз поверне голову й побачить тебе

у всій твоїй нікчемності – з червоними вухами й носом, з пакетом

книжок під рукою, зі скоцюрбленими від холоду руками в кишенях

пальто, зі зляканим поглядом, з порепаними на морозі губами, з яко-

юсь ідіотською зачіскою, в якихось безглуздих брюках, словом, тебе,

у всій повноті недосконалого, непривабливого, негероїчного й неро-

мантичного! І ти йдеш за нею й одночасно хочеш побачити її облич-

чя, але й смертельно боїшся цього, а тим часом уява, як мороз на склі,

вже малює тобі дивовижні візерунки того, як ви разом, тримаючись

за руки, йдете крізь цю заметіль, і ти з усією своєю ніжністю стиска-

єш її руку, аби бодай трохи зігріти, аж зненацька вона зупиняється,

заплющує очі, на довгі вії її летять сніжинки, вона тягнеться до тебе

губами й цілує, і хоч обличчя ваші, губи холодні, але теплішого по-

цілунку уявити неможливо. Ось так я йшов за нею і в голові мені

крутилися такі дурнуваті мрії, я дивився на неї, забуваючи про все

на світі і бажаючи, всім своїм єством прагнучи тільки одного – аби

ця дорога до університету не закінчувалася ніколи, аби петляла між

хурделицями, як гірська річка, і кінця-краю їй не було.

І раптом сталося неймовірне. Ви не повірите, але вона, ця жінка,

це марево, видиво впала мені просто в обійми! Ні, я не перебільшую

і зовсім не намагаюся ввести вас в оману, просто з того неймовірного

в’язива моїх мрій мене було нахабно й різко викинуто у світ реальний,

холодний, на ту вулицю, котра, якщо мені пам’ять не зраджує, нази-

валася Кошицькою, серед зиму й мороз. Я вже казав, здається, що та

вулиця стрімко підіймається догори, а було страшенно слизько, і ось

моя дама, за якою я йшов, як тінь, як песик, кумедно послизнулася і за

якусь мить з розгону гепнулася мені прямісінько в обійми! Ах! Якусь

мить я намагався втриматися на ногах, чудернацьки вихиляючись і

хапаючись руками за повітря, але все ж не втримався і врешті обоє

ми опинилися на землі. Хм, до того ж вона на мені! Більшого сорому

я не переживав ніколи! Той, хто йшов позаду і мріяв про лицарство

й подвиги, зараз лежав на засніженій бруківці, як повалений ідол, як

вигнаний з раю янгол! Думаю, що від того сорому я почервонів дуж-

че, ніж від тріскучого морозу, весь налився червоною фарбою, до кін-

чиків волосся на маківці, до носів черевиків, до останніх сторінок в

книжках, які розсипалися на снігу, як новорічні подарунки.

70Це тривало всього кілька секунд, вона почала вовтузитися на мені

і невдовзі змогла піднятися на ноги, а тоді глянула мені просто в очі

й подала руку, запрошуючи піднятися. Боже, яка ганьба! Я був собі

схожим на пораненого солдата, якого не добили на війні і він з соро-

мом повертається додому: покалічений, хворий, слабкий.

Але той погляд! Погляд! Вона дивилася на мене, а я завмирав і не

дихав, і немає таких слів, щоб описати її очі. Тобто є, звісно, такі сло-

ва, але вони – тільки бліда тінь тої повені, якою були її очі – карі,

небесно карі, виразні,великі, добрі, як у коня й чуттєві, і раз у раз їх

сповивала пелена повік, оперезаних чорними віями; вона кліпала і в

ті мізерні мілісекунди, коли це відбувалося, я почувався, як в’язень,

перед яким зачиняють двері його камери, з якої він вже ніколи не ви-

йде...

Я підвівся, позбирав книжки і коли підвів голову, побачив, що вона

далі стоїть поруч, дивиться на мене й ніяково, безтурботно посміха-

ється. Раптово мені повернувся дар чути, адже весь цей час я чув тіль-

ки, як моє серце шалено вистукує всередині мене, і ось я почув, що

вона говорить до мене, цей голос, він був таким, ніби й справді йшов

зсередини мене, я не цілком ще міг зрозуміти що саме вона каже, мені

навіть здалося, що вона говорить давньогрецькою чи шумерською,

аж ні, вона казала до мене українською, просила вибачити її за такий

необачний напад згори, падіння, вона кепкувала з мене! Я заледве

видушив з себе якісь звуки згоди і скривився в огидній усмішці, все в

мені завмерло, я почувався жахливо невпевнено, як третьокласник, і

вона, здається це відчула, думаю, що з першої секунди вона усвідоми-

ла всю повноту своєї влади наді мною.

Потім щось відбулося, я був у такому, сказати б, метафізичному

стані, що не до кінця розумів як розвиваються події, але ми вже йшли

до університету, власне, вже підходили до нього, а вона тримала мене

за лікоть і дріботіла маленькими кроками поряд зі мною. Коли ми

ступили на подвір’я університету, мені здавалося, що всі навколо

тільки на нас і дивляться, погляду відвести не можуть, зачаровані її

красою!