Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка

життю.

За годину, коли телефон було успішно заряджено і ввімкнуто,

письменник стояв посеред Старого Міста в Ґданську і розгублено ди-

вився на голубів, які сновигали бруківкою у пошуках крихт хліба чи

печива. Розгубленість молодої людини можна пояснити тим, що хоч

телефон і був увімкнутий, але жодної розгадки чи бодай нової ланки

пригод не відкрив: банк есемесок порожній, банк фотографій порож-

ній, зрештою, як і банк контактів. Телефон був повністю порожнім,

на екранчику лише висвітлювався напис мережі – «Плюс», але гро-

шей на рахунку не було. Добре, що хоч картка є в телефоні, думав мо-

лодий письменник, це значить, що не я шукатиму, а мене знайдуть, бо

телефон не випадково загублений, а спеціально кимось залишений і

мені залишається тільки терпляче чекати на дзвінок.

Аж до вечора письменник не розлучався з телефоном – ба більше

того: тримав його постійно в руці, аби – не дай Боже! – не проґавити

той доленосний дзвінок, який, сподівався, мав от-от пролунати.

Надвечір погода зіпсувалася: шумів вітер, стало нестерпно, як на

липень, зимно, дощ стіною зливався на землю, голосно гамселив по

даху і шибках у вікнах. Письменник сидів у своїй кімнатці за столом

при маленькій лампі, читав якусь книжку, не випускаючи телефон із

рук. І раптом пролунав дзвінок.

– Ало! – тремтячим голосом проказав молодий письменник у слу-

хавку.

– Телефон у вас, це добре. – Відповів йому ніжний і солодкий, як

груша, жіночий голос.

– Аааааа, хто це? – письменник трохи приходив до тями.

– Мене звуть Єва. У вас мій телефон. Чи могла б я його забрати?

– Так, звісно, пані Єво. Коли вам тільки зручно, я одразу його від-

дам, я навіть зарядний пристрій купив, його теж вам віддам. Ви тіль-

ки нічого не подумайте лихого, я ваш телефон знайшов на пляжі...

– Я знаю, я його там спеціально для вас залишила.

– Для мене??! – письменник аж похолов від страху.

80– Так, для вас. То ви кажете, що можу забрати його будь-коли?

– Так, пані Єво, звісно, це ж ваш телефон.

– Тоді я незабаром буду.

– В такий дощ? Гаразд, моя адреса – Надвіслянська вісімд...

– Я знаю де ви зупинилися. До скорої зустрічі. – відповіла жінка і

в слухавці залунали короткі гудки.

Молодий письменник не знав що йому робити. Вийти назустріч

дамі? Але куди, в який бік? Зачинитися? Може, його хочуть вбити

і розрізати на шматки? Телефон йому підкинули спеціально, у цієї

жінки має бути спільник, сама б вона не наважилася в таку ніч йти

островом до незнайомого чоловіка. Незнайомого? Та вони чи вона,

виходить, все про нього знають. Ну, не все, але хоча б адресу знають.

Та й імені його вона не спиталася, а він не представився з переляку й

розгубленості.

Хай там як, а це вже справжні емоції, справжня пригода, думав мо-

лодий чоловік. Він кинувся прибирати в себе в кімнаті. Насамперед

прибрав із стола стос книжок, качани з яблук, кісточки зі слив, та-

рілку з залишками бутерброду і горнятко з вже холодним чаєм. Далі

пірнув під ліжко, вигріб звідти шкарпетки, недопалки і дохлу, вже й

засушену, мишу. З ліжка прибрав мокрий рушник, плавки, фотоапа-

рат, пасок до джинсів, емпетри-плеєр, флешку і нетбук. Все розклав

на свої місця, а сміття виніс до кошика в кухні. Зайшов до ванни, по-

чистив зуби, бризнув на себе дезодорантом, причесався і повернувся

до своєї кімнати.

Дощ безбожно стукав по даху, ринвах, віконних шибках і підвікон-

нику, крім цього барабанного бою не було чути нічого. Темінь стояла

така, що хоч в око стрель, хоч в друге – все одно нічого не видно. В

якусь мить молодому письменнику стало моторошно. До нього йде

невідома жінка з невідомою метою, він на острові, на морі – шторм,

раз у раз небо розриває блискавкою і тоді видно понуру картину най-

ближчого ландшафту – темний, аж чорний ліс на невеличкому пагор-

бі, довгі дерева, котрі хитаються сюди-туди обабіч порожньої дороги

і величезні краплі, цілі грона дощу.

Письменник вимкнув свою лампу – зрозумів, що з вулиці його ви-

дно, а натомість він перед собою нічого не бачить. У суцільній тем-

ряві просидів сорок хвилин, дощ і вітер не вгавали. Здавалося, що

81

молодий чоловік зрісся з темрявою й дощем, навіть не рухався, весь

завмер у очікуванні, зачаївся, як звір, навіть дихання його не було

чути. І коли перед вікном у світлі удару блискавки він побачив тем-

ний контур постаті у чорному плащі аж до землі, весь він виструн-

чився, водномить шарпнувся догори, як відпущена пружина, і важко

видихнув повітря – постать здалася йому настільки зловіщою, тем-

ною, грізною, як сама смерть, як цей таємничий острів, як холодне

тіло покійника.

Минуло дві хвилини, але ніщо не вказувало на те, що біля хати

хтось є. Письменник вже, було, подумав, що все це йому наверзло-

ся, що він на хвильку задрімав і його розбудив грім з блискавкою,

обірвавши жахливий сон. Він встиг віддихатися, заспокоїтися і знову

всістися на своє ліжко, коли у вікно постукали. Спочатку молодий

письменник подумав, що це дощ, але за кілька секунд почувся вже

впевненіший стук у шибу. Він побіг до дверей і відчинив їх, зі стіни

дощу і темряви вийшла чорна постать, прошмигнула в двері. Моло-

дий письменник зі здивування відпустив клямку дверей, а вітер од-

разу ж голосно гримнув ними.

– Дякую, що впустив... – поплив кімнатою медовий жіночий го-

лос.Письменник ніби зі сну збудився від цього голосу, аж вистрибнув

із цього заціпеніння і хотів увімкнути лампу, аби впустити в кімнату

хоч трохи світла. Його руку в темряві перехопила рука жінки – холод-

на й мокра. «Не треба світла», – сказала вона і потягнулася до нього

губами.

Її губи були холодними, але м’якими й приємними, з чола й во-

лосся її скрапувала вода, але це не заважало молодому письменнику

цілуватися з нею, забуватися в ній, ніби у мареві, зникати посеред

цієї ночі на острові, ніби в тумані, повільно гасити останні відблиски

своєї свідомості і віддаватися інстинктам, рукам і рухам, сконцентру-

ватися всьому в губах, пити з її