Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка
Україну не побудуємо!». Не знаю як ви б повелися в тій ситуації, але
я відчув особливий, палючий сором за свій стан і за свою тотальну
бездіяльність у нагальній справі будування нашої молодої держави.
Хуан Карлос дав мені обдумати справжній гігантський масштаб моєї
провини і, наче священик, промовив у слухавку: «Але ти ще не зо-
всім втрачена людина, в тебе ще є шанс. І ти можеш присвятити свої
найкращі поривання, свій розум, сили, вміння і навички благород-
ній і патріотичний справі побудови нашої Батьківщини. Скажу тобі
більше – саме в цей момент вона потребує твого запалу, твоєї профе-
сійності, скрупульозності і досвідченості. Сьогодні, як ніколи, наша
держава прагне консолідації зусиль во благо народу, в ім’я демокра-
тичних цінностей і незворотніх реформ. Нині або ніколи! Маємо ви-
нести рішення і засукати рукави до праці! Хай живе вільна людина!
Хай демократія розвивається! Автономію університетам! Свободу
політв’язням! Бюрократів і даішників – геть! За Україну! За її волю!
Андрюха, твій час настав! Вперед!». За час його промови я встиг двічі
заплакати і тричі згадати дитинство. Переді мною було дзеркало, тож
я міг побачити свій розпухлий, аж темний вигляд, і він дуже сильно
контрастував з тими завданнями і цілями, котрі ставила переді мною
в цей день Історія і Україна. Я навіть було засумнівався, що Толік про
мене говорить, він міг помилитися номером і подзвонити мені ви-
падково абощо, але на п’ятій хвилині його виступу, я зрозумів, що
така мудра, благородна й принципова людина брехати просто не в
змозі, що й справді тільки такий далекоглядний чоловік і філософ,
справжній друг, як Анатолій Майданський зміг побачити в мені ту
іскру, яка відрізняє людей великої долі від звичайних обивателів.
60Так, він не помилився – я готовий служити Україні! Так, у мене є
необхідні знання і вміння!
– Добре, старий,я все зрозумів, що від мене треба? – зупинив я Толіка
на чотирнадцятій хвилині його промови, коли він вже встиг торкнути-
ся болісного становища українського селянина в час бензинової кризи
та уроків, котрі має винести наша держава з повстання в Киргизії.
– Немає нічого неможливого, Андрюха! – випалив Толік свій най-
головніший постулат. – Гроші в тебе якісь є?
– Та є, – кажу. – Але мало, зовсім мало, хіба гривень двадцять на-
шкребу.
– Добре, тоді зустрінемося за двадцять п’ять, ні, за двадцять хвилин
в кафе «Прованс» біля лікарні, домовилися? Там обговоримо план тво-
їх невідкладних дій на сьогодні в рамках побудови України.
– Гаразд, по руках! – відповів я і за двадцять хвилин і справді був у
винятково огидному й бридкому місці з романтичною назвою «Про-
ванс».
Там ми швиденько підлікували здоров’я горілкою, а потім в мене за-
кінчилися гроші і ми випили на бороду ще по кілька пив. До обіду ми
вже були в такому стані, що вирішили будувати Україну завтра.
Але цей постулат, звісно, стосувався не тільки мене, хоч саме пов’я-
зана зі мною історія, як бачимо, є притчею, «Так ми Україну не побуду-
ємо!» Толік вигукував в найрізноманітніших ситуаціях.
Скажімо, коли контролерка в трамваї просила його заплатити
штраф і вийти з трамваю, ідальго дон Хуан Карлос гордо піднімав го-
лову, зневажливо обводив присутніх поглядом і викрикував: «Так ми
Україну не побудуємо!».
Або інше, він сам розповів мені якось за пляшкою. Коли він з яко-
юсь дамою опинявся в ліжку, а ерекції, як на зло, кіт наплакав, Толя
засудливо дивився на свого прутня і казав: «Ей, що ти собі думаєш, га?!
Так ми Україну не побудуємо!».
4. ВІРА
Не буду вас довго мучити четвертим і нарешті останнім пунктом
вчення мого найкращого друга Толіка Майданського, він же Інокен-
61
тій Нерозлийаніграма, Голий Вася, водій бронепотяга і славнозвісний
ідальго Хуан Карлос, кубинський революціонер і український мачо,
людини, як ви вже встигли пересвідчитися, винятково благородної і
принципової.
Віра для кожного лицаря є наріжним каменем, без неї – нікуди, як
і без бухла, тілесної любові і авантюр. У цій високій і таємничій ца-
рині, якою є віра, Толік Майданський досяг значних, неперевершених
успіхів і зміг висловити постулат, який, я певен, золотими літерами
колись надрукують на його рідній школі, університеті і найближчому
цілодобовому алкошопі.
Постулат звучить буквально так: «Віра і тільки віра є справжньою
вірою, оскільки все інше вірою не є!». Не всім смертним дана мож-
ливість опанувати всю глибину цього воістину мудрого тверджен-
ня, котре підносить нашого ідальго Толіка Майданського до висоти
тих глобальних умів, котрими були Сократ, Кант чи електрик дядя
Вася з гірської школи. Власне, говорю до того, що якщо хтось із вас
не зрозумів цього постулату, не тримайте зла на себе, своїх батьків і
вчителів. Ніхто не ідеальний. Повірте, існують і дурніші за вас люди!
Втіштеся цим!
Притча про віру від Толіка Майданського може служити початком
для будь-якої релігії чи іншої фірми. В один із днів, коли птахи від-
літали у вирій, а на місто насувалися холоди і дощі, старий хитрий
ідальго Хуан Карлос Майданський прокинувся із відчуттям тривоги
на душі.
Минулого вечора він страшенно прекрасно напився, напився бла-
городно і вишукано – горілки з пивом, нічим не закусуючи, багато
курячи і співаючи. Тому зранку його стан був прогнозовано перед-
смертним. А я забув вам розказати, що в Толіка є звичка спілкувати-
ся. Ну, тобто, він напивається, нарізається, як дикий олень, з принци-
пу, звісно, а потім спілкується. Це така дивовижна фаза часу (хто п’є
з принципу – мене зрозуміють), між третьою і четвертою ранку, коли
бажання і навіть потреба спілкуватися загострюються особливо. У
такі моменти Толік, принципово п’яний, любив дзвонити жінкам. Він
дзвонив їм, ставив невинне питання «Спиш?» і пропонував перейти
від спілкування до фази тілесної любові. Чесно кажучи, жінки рідко
припадали на таку пропозицію одразу, але всяке траплялося. Тому
62
зранку після чергової пиятики дон Хуан Карлос в першу чергу – після
того, як випивав відро води, звісно – переглядав свій мобільник з ме-
тою з’ясувати: а кому ж надзвонювалося цього разу?
Толя зиркнув у свій мобільник і ледь не посивів: виявилося, що
крім жінок о пів на четверту ранку він подзвонив ще й Вадиму, лю-
дині справді діловій,
