Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка
як вона вважала, кепкували б з неї, відпускали непристойні жартики;
мало мені всього цього, а тут ще контрольний постріл у голову – вона
одружена, не просто була одружена чи розлучена, а вона досі одру-
жена, в неї є чоловік, який, щоправда, пішов від неї, але все ж вона
вірить, що він повернеться, бо любить її. А значить – і вона любить
його.
Мене бентежила ця ситуація, мушу визнати. Але так вже влашто-
вана людина, що їй щоразу хочеться більшого – спочатку я мріяв тіль-
ки про те, щоб вона глянула на мене, потім хотів, щоб тримала мене
за руку, далі невгамовно чекав поцілунку, уявляв собі її під собою, як
річку, розгорнуту, як карта чи ковдра, а ось зараз мені вже хотілося
більшого, навіть не важливо що це – діти, одруження, її любов, мені
хотілося більшого і краю цьому не видно було.
Натомість вона жодного разу не сказала, що любить мене, постій-
но тільки повторюючи, що наш роман безперспективний і разом ми
ніколи не будемо, в силу хоча би віку, місця проживання, її сім’ї, колег
і такого іншого, сім міхів гречаної вовни вона наплела, переконуючи
мене в тому, що попереду нічого нас не чекає.
Я її аргументами, до своєї честі, не надто переймався. Так минув ще
якийсь час, всього місяць, надворі вже був березень, весна вступала у
свої права, і любові в мені більшало, а вона щоночі клала на мене на
ногу під час сну і тримала за руку. Так могло би тривати цілісіньку ві-
чність, але наше щастя було перервано, а нас самих вигнано з раю. .
74Добре пам’ятаю останню ніч з нею. Її погляд горів, як знавіснілі очі
фанатика, мокре від поту волосся липло на чоло й очі, вона цілува-
ла мене, ледь не кусаючи, вигиналася, як лоза, була для мене світлом
і темрявою, пожежею і водоспадом. У мови існує таке чудове слово
– відданість. Так ось, вона була відданою тої ночі. Взагалі, мова за-
коханих – закрита система, де слова означають то більше, ніж мусіли
б, а то й зовсім змінюють значення, витворюючи якусь дивну суміш
звуків і смислу, скажімо, я називав її найдурнішими прізвиськами,
притягував за вуха здрібнілі слівця і епітети, і вона була моєю мовою,
котра жила в мені і яку розумів тільки я. Такою була та ніч.
Наступного дня перед полуднем, коли я причовгав до універси-
тету, мені сказали, що Наталку збила автівка на перехресті в центрі
міста. Я помчався до лікарні, як ошалілий увірвався до палати, цілу-
вав їй очі, а вона тільки попросила подзвонити її чоловікові і піти.
Більшого знущання годі вигадати. Я виконав її прохання.
Наступного дня медсестра в лікарняній реєстрації повідомила, що
Наталку забрав чоловік і вони поїхали. Я повернувся додому і гаряч-
ково почав шукати її речі, але, як це не дивно, по ній не залишилося
й сліду – ані зубної щітки, ані книжки чи хоч би трусиків. Залишився
запах. І ще – коли я заплющую очі, я можу побачити її погляд.
Ех, ось така дурна, банальна й нецікава історія, я ж вас попереджав.
– А можна питання? – раптом піднеслася вгору рука в аудиторії.
– Прошу. – відповів я, стримуючи клубок у горлі.
– Олексію Варфоломійовичу, а ви ще коли бачили ту жінку?
– Ні. Жодного разу. Ні.
– Але ж ви любите її досі, правда?!
– Хм, у моєму віці це вже дивно звучить... Мені ж вісімдесят чоти-
ри... Але так, я люблю її..
– А ви.......
– Все, досить, ми вже й так занадто пустилися берега. Вже немає
часу. Запишіть тему: «Кларнетизм раннього періоду творчості Тичи-
ни».
Грудень 2010, Вентспілс
75
ЖІНКА З ПІСКУ
Піщана коса глибоко врізається в море, загинається, ніби дзьоб
величезного птаха, і зникає, тонучи між небом і водою, котрі десь
далеко-далеко сходяться в одну хвилясту й танучу лінію.
Прохолодний вітер шмагає землю своїми поривами, кидає на неї роз-
бурхані хвилі, жене пісок цілою стіною, хилить дерева, а подекуди й вза-
галі вириває їх із-землі, котру й землею важко назвати, радше піщаною
масою, в котрій міцно переплелися сотні корінь, ось вони-то й втри-
мують дерева, ці зв’язані між собою на цілому острові коріння дерев. І
якби налетів якоїсь гігантської сили смерч, то зміг би ці дерева вирвати
із землі, але тільки разом – боязно навіть уявити ту картину: темне, за-
шторене хмарами, небо, потужний вітер, море, холодне й грізне, і ось в
небо відривається цілий ліс площею в кілька десятків гектарів, і видно
лишень як в небі зникає велетенська чорна пляма, а якщо придивитись,
то розумієш, що це не клубок змій, а всього-на-всього переплетені ко-
ріння цілого лісу, який летить увись, як у казці чи на картинах Шаґала.
Острів Собєшево важко назвати островом. Розташований в межах
міста Ґданська, якихось п’ятнадцять кілометрів від центру, він простя-
гається на 12 кілометрів вздовж і 3 кілометри впоперек. Із одного боку
Собєшево відділено від континенту Мертвою Віслою – старим руслом
річки, щоправда, й досі повноводим, хоч і без стрімкої течії, з іншого
притокою Вісли, спеціально виритою наприкінці позаминулого століт-
тя і, нарешті, вся північна сторона острова омивається Балтійським
морем.
76Напевно, цей острів є своєрідним раєм для відпочиваючих і ту-
ристів – тут тихо, негамірно, весь острів (за винятком пляжів) вкри-
тий хвойними лісами, а до Ґданська, його культури, порту і аеро-
порту всього тридцять хвилин міським автобусом. На тутешньому
узбережжі значно менше людей, ніж на Ґданському й Сопотському,
значно чистіше, немає клубів і дискотек. Натомість можна домовити-
ся з місцевими рибалками і якогось дня вийти з ними в море по рибу,
або блукати лісом: острів до всього іншого є ще й великим заповід-
ником птахів.
У маленьких барах можна випити холодного пива й замовити сма-
жену рибу, котру тільки вранці виловили неподалік. У старих жінок
із порепаними руками можна купити сливи й вишні, груші, банани,
огірки з городу, кавуни, апельсини й яблука. По дорозі додому можна
зайти на печеню до іншого бару, випити там ще пива,
