Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка

літературі, у всіх тих міріадах запилених книжок, які довгими рядами

66

громадилися в університетській бібліотеці й до яких Марія Василівна,

наша бібліотекарка, вічна їй пам’ять, мене час від часу пускала. Яка ж

це була розкіш! Мене було допущено у святая святих для мене – вели-

чезну бібліотеку університету, де я сам був королем і хазяїном, я міг

проводити рукою по корінцях книжок, міг стирати з них пил, знімати

їх з полиць і переглядати, здогадуватися якою ж саме мовою вони на-

писані, силкувався вгадати значення деяких слів, потім переходив до

інших книжок, блукав між безкінечними лабіринтами полиць і сто-

сами книг на підлозі, я був навіть чимось схожий на персонажа рома-

ну популярного в той час Умберто Еко, ви вже його не знаєте, був та-

кий письменник, італійський, він теж зачудуваними очима дивився

на світ книжок; отже, я цілі години просиджував у бібліотеці, часто

навіть без якоїсь певної мети, мені просто було цікаво щоразу диву-

ватися своєму вибору. Одна з тих звичок у мене збереглася й досі: за-

вжди, беручи до рук якусь книгу, я відкриваю її й на першій сторінці

вдивляюся в рік і місце видання, уявляю друкарню, в якій вона ви-

друкувана і довгий ланцюг рук, через який ця книжка пройшла, аби

нарешті потрапити до мене. В цьому є щось маніакальне, мені теж

так здається. Тоді, в ті далекі роки, панувала якась гаряча дискусія

про майбутнє книжки як такої, більшість чомусь вважала, що книгу

витіснить щось нове, цифрове, електронне, невідомо яке, – аж ні, як

бачимо зараз, книга таки пережила і ті розмови, і найзапекліших дис-

кутантів. Але в розпал тих, до певної міри апокаліптичних, дискусій

я уявляв себе останнім захисником і господарем книжок, я був палко

у всіх них закоханий, якщо це доречне й зрозуміле висловлювання.

В той час бібліотека, а також книжкові магазини, букіністичні ятки,

домашні книгозбірні моїх колег і друзів були для мене найцікавішою

й найзагадковішою таємницею, об’єктом моїх мрій і прагнень.

Словом, життя моє було доволі розміреним і впорядкованим, і

ніщо не вказувало на те, що на горизонті видніється шторм. Маю ви-

знати, що я, хоч і мав досить широке товариське життя, особливо за

компаніями й посиденьками не впадав, надаючи перевагу праці і чи-

танню. У мене також не було якихось серйозних стосунків, хоч час від

часу і моє вбоге життя було осяяне жіночим теплом і красою. Втім,

жодне з таких захоплень не вибивало мене зі звичної колії й не зава-

жало працювати. Дивовижно, але хоч вечорами я й писав вірші про

67

любов, де романтичні чайки скиглили за образом коханої, а холодні

грози вривалися в вікна, аби розбудити милу думкою про коханця,

але в любов я поважно не вірив. Ось вам живий приклад книжної

уяви, книжного життя, коли літери й історії заповнюють собою вже

й реальність! Добре, що потім мені вдалося позбутися цієї хвороби,

так, хвороби, бо не можна ж жити у вигаданому світі замість того,

щоб жити й насолоджуватися найбільшою Історією – самим життям!

Я справді радий, втішений з того, що тоді на моєму шляху трапило-

ся таке прекрасне, хоч і неймовірно сумне, навіть трагічне кохання.

Воно змінило мене, дало можливість по-іншому глянути на все, а се-

ред іншого – і на себе, дало змогу вирватися з тенетів любовних ві-

ршів і полюбити самому.

Забагато ліричних відступів у моїй розповіді, але це вже, певно,

така хвороба старого професора. Вибачте... Колись тоді, приблизно

у вашому віці, я йшов у своєму благенькому пальто з помешкання,

котре винаймав на околиці Ужгорода, до університету. Вже не згадаю

з якою метою – чи то якась практична мала бути, чи навіть ні, адже

була зима, наближалася пора іспитів, і йшов я на передекзаменаційну

консультацію. Я був струнким і молодим, хоч у це й важко зараз по-

вірити, хм, аж смішно, в руці в мене був пакунок з книжками, котрі я

на зворотньому шляху мав віднести до бібліотеки, горло перев’язане

шаликом, я саме тоді десь нежить підхопив; ішов я, значить, вулицею,

а там така гірка перед університетом, університет в Ужгороді взагалі в

найвищій точці знаходиться, і я повернув на ту вулицю, котра вигну-

лася вгору, як спина велетенського кита, на якому тримається земля,

а було безбожно слизько, все місто замело снігом, вулиці вкрилися

ожеледицею, власне, і в ті хвилини теж була хурделиця, виглядало

тоді все казково, чи, може, це я вже собі потім домислив...

Боже, скільки ж часу минуло з тієї пори, а все й досі перед очима,

немов живе. Ось і зараз я раптом відчув, як мені за комір залітають

холодні сніжинки, а ніс в мене червоний і схожий на закоцюрблену

морквину! І цей запах, Боже, цей запах!

Ледь я встиг повернути на ту вулицю, як відчув його. Ніби й не-

жить у мене була, і ніс страшенно замерз, а той запах так наглухо врі-

зався в пам’ять, що, здається, і в цій аудиторії панує саме він. Ті з вас,

котрі вже пережили кохання чи живуть ним, можуть мене зрозуміти,

68

інші ж хай не вважають мене старим нудним буркуном, котрий живе

у світі власних ілюзій, колись ви мене теж зрозумієте і навіть, споді-

ваюся, згадаєте мої слова.

Сніг крутився в повітрі так щільно, що видно було тільки на яки-

хось метр-два вперед. Але я вже йшов на цей запах, керований неві-

домою силою, мені чомусь нестерпно хотілося побачити її, цю жінку.

Так, я вже був певен, що це жінка, до того ж прекрасна, неймовірно

прекрасна, неймовірно! Хоч це й був всього-на-всього запах парфу-

мів, але з першої ж секунди, найпершої миті я був абсолютно переко-

наний, що належати він може тільки справжній Дамі, прекрасній, вті-

ленню жіночності, абсолютній мрії. Зрештою, ця моя переконаність

мала вуха із світової романтичної літератури, із всіх тих лицарів і їх-

ніх дам, із подвигів і любові до кінця життя, яку я переживав тільки

на сторінках книжок.

Я йшов за нею назирці, на відстані двох-трьох метрів, так, щоб ба-

чити її синій силует (синій, бо вона була в синьому пальто) і червону

беретку на голові. Запах вловлювати вже не було