Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

цей вечір, якби Бурелл був у силі, якби не треба було зважати на зламаний хребет і надвереджений шлунок, якби принаймні лигнув чарку-дві. Побачивши, як Валле в наметі Уллі недбало вимахує стальним гаком і знімає ним кільця, а поряд Уллі — така чарівлива, якою може бути тільки вона — схиляється до перил, до задивлених на неї відвідувачів, Бурелл відчув у своєму нутрі демона ревнощів та гніву й так розгубився, що геть забув сказати веселе «привіт», з якого мав намір розпочати діло — брати в руки красуню Уллі та її справи. Він стояв, роззявивши рот. Лише на мить приголомшили його зв’язки, причини, перебіг подій; майже відразу все стало йому зрозуміло. Бурелл роззявив рот над тим, що не зумів передбачити, як воно піде, що міг спати з відкритими очима й, не прокинувшись, подався до Уллі. Ця жінка не помітила його або ж вдала, що не помітила.

— У тебе, кажуть, горіло? — цікавиться якийсь стрічний знайомець, і Бурелл відповідає напівсвідомо:

— Так, згоріло.

Він обертається й іде повз власність старої Брант, Лісандри, Валльберга та інших — каруселі, гойдалки, ятки та намети. Люди здоровкаються з ним, усміхаються, як і належить в один із найкращих вечорів сезону, коли гарна погода, коли багато люду, що довго збирав гріш до гроша. А тепер Бурелл справді сліпий. Задумався, а в його нутрі, у пеклі Демон знай підсипає вугілля. Крутяться гадки про завтрашній день, про Юлле Андерссона, що лежить десь у шпиталі й, напевно, ніколи не одужає, а найбільше — про Уллі і Валле, Валле і Уллі. Кого тільки вона не привабить, того мало не погубить, розмірковує Бурелл.

Єдина втіха — їй невдовзі стукне тридцять п’ять, а хлопчиськові ще й вісімнадцяти немає. Уллі його не втримає, та й мене теж не втримала б. Це ж стара жінка. Якщо добре придивитися, то вона далеко не така вродлива, як колись.

А була з неї красуня. Господи Боже, яка то була краля!

Бурелл пакує своє манаття. Тоді йде на ночівлю. Є маленька надія, що Валле повернеться. Але година минає за годиною, а той не приходить. Він в Уллі. Весь світ спить. Весь світ, крім Бурелла.

Пароплав відійде звідси допіру вранці. Від болю в хребті та шлунку Бурелл корчить ґримаси. Пітніє — і раптом мерзне. Цікаво, чи скоро доведеться…

«…Стати до боротьби зі смертю», — думає він.

Неспокійний час Євгенії

Заручившись із Євгенією, Єранссон за якийсь час став майже пристойним чоловіком. Ну а вона, зі свого боку, взяла кредит у банку й відкрила крамничку білизняних тканин. Відтоді стала такою добропорядною, що перестала відповідати на двозначні зачіпки й потаємні знаки. У крамниці й завдяки їй же Євгенія перейшла на інший рівень. Прибравши на круглому обличчі якнайлюб’язніший вираз, віталася й кивала головою більш, ніж годилося. Відповідала навіть на привітання сержанта, станційного писаря та журналіста, а ці панове пантеличилися й знову починали собі снувати солодкі гадки про Євгенію — ту, що, як вважали, добре знають. Знову вселяла надію вона, жінка, яка кілька років була потаємною втіхою цих нежонатих чоловіків, а тепер вони, звісно ж, танули, гадаючи, що віднайдуть її давню подобу. Таке непорозуміння тривало надто вже довго, й одного дня Євгенія мусила сказати сама собі: «О ні, треба покласти край тим привітанням, бо вже всеньке місто про них пліткує».

Пліткарське місто — це цілком звична річ. Для того воно й створене, будинки зведені тісно один біля одного, щоб люди часто збиралися й пліткували. Місто мусить це робити, бо інакше вимре. Євгенії ж люди казали тільки: «А-а-а, о-он я-ак» — тáк протяжно і злосливо, що за цими словами могла критись яка хоч думка. І подейкували: «Еге, еге, я завжди гадала, що вона зрештою когось-таки захомутає — після стількох спроб! Чи, може, це ніяка не серйозна спроба, а далі розпуста? Вона ж мала одного хлопа тут, другого там, третього в Америці, хіба не так?»

Чи сумна була Євгенія, чи весела, все виходило на одно. Ніхто не вважав, що її усмішка потрібна в крамниці, натомість загал був певен, що це, аякже, вияв гріховних намірів, і поговір, що влігся був на ті часи, коли Євгенія зустрічалася з малярем-п’яницею Єранссоном, знову розворушився, поповз по домівках, повнив роти та вуха. Хоч що робила чи казала жінка, витлумачували на зле. Коротко кажучи, її обмовляли.

Єранссон не пив ось уже два місяці, дивився на життя серйозно й постановив собі одну річ. Щосуботи по обіді залишав більшу частину своєї платні в Євгенії, а в усі дні тижня десятою дорогою обходив пивні. У суботу ввечері вони удвох ходили в кіно, у неділю прогулювалися, і все це виглядало гарно й по-сімейному. Звикнувши до цього порядку речей, Єранссон відчув смак такого життя. Уявляв майбуття як акуратненьку крамничку білизняних тканин, де він сидів би у внутрішній кімнаті й вів рахункові книги, або відпочивав би після малярської роботи, або бавився б із маленькими милими діточками, тоді як Євгенія стояла б у торговельному залі, була б ввічлива з клієнтами й згрібала б грошенята. Була це аж ніяк не погана чи недостойна мрія, породжена підманутими сподіваннями або ж пожадливістю до маломістечкового блага. Ні, це була м’яка й добра мрія про спокій, затишок і щастя після всіх юначих помилок та пияцтва. Єранссон справді ставав статечним чоловіком.

Він чував плітки про Євгенію. Власне, не хотів на таке зважати, бо добре розпізнав її за більш ніж два роки зустрічей перед заручинами. «Що минуло, то минуло», — казав Єранссон із розумінням, а якщо Євгенія раніше й була легковажна, то він сам теж не належав до тих, що носять хрест чи одягають покутницьку сорочку з кропив’яного волокна. Найважливіше — те, що тепер усе було успішно й крамничка починала виплачувати сама себе.

Він мешкав разом із товаришем по роботі Юганссоном, і якось той кинув кілька слів, от так собі знічев’я, про станційного писаря.

— К