Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Він замовк і почав дуже уважно роздивлятися хомут.

— Як?

— Як, як. Я точно не знаю. Може, вони його просто перелякали, коли він, наче варвар, поїдав їхню сестру.

— Хочеш сказати, що це була дінтойра?[4] Козулі покарали його?

Я довго не озивалася. Здається, йому потрібно чимало часу, щоб зосередитися, а тоді усвідомити почуте. Мусить споживати більше солі. Я вже казала, що сіль допомагає швидко приймати рішення. Матога повільно одягав валянки й кожух.

Коли ми йшли по мокрому снігу, я сказала:

— А Комендант у колодязі?

— Ти про що? Хочеш знати причину смерті? Не знаю. Він не розповідав.

Це він про Чорного Плаща.

— Ні, ні, я знаю, якою була причина смерті в колодязі.

— Яка? — запитав він так, наче це його анітрохи не цікавило.

Тож я не відповіла відразу, а почекала, доки ми рушимо через місток до будинку Письменниці.

— Така сама.

— Тобто він удавився кісткою?

— Не будь злостивим. Його забили Козулі.

— Потримай драбину, — відказав він на те.

Піднявся щаблями й порався біля ринви, а я продовжувала тлумачити йому свою Теорію. Послалася на свідка — Дизя. Ми з ним знали найбільше, бо першими прибули на місце пригоди й помітили те, чого потім Поліція вже не могла побачити. Коли Поліція приїхала, було темно й мокро. Сніг танув на очах і приховав те, що було найважливішим — оті дивні сліди довкола колодязя, багато, сотні, а може, й більше — маленькі, круглі, немовби Людину оточило ціле стадо Козуль.

Матога слухав, але не відповідав, цього разу через те, що тримав у роті шурупи. Тож я вела далі: «Може, попервах він їхав машиною й чомусь зупинився. Може, Козуля, одна з убивць, прикидалася, удаючи хвору, а він зрадів, що знайшов дичину. І тоді, коли вийшов, вони оточили його й почали попихати в бік колодязя».

— У нього була закривавлена голова, — озвався згори Матога, прикрутивши останнього шурупа.

— Авжеж, бо вдарився, падаючи в колодязь.

— Готово, — мовив він, помовчавши, і почав спускатися додолу.

І справді, ринва трималася на новому алюмінієвому хомуті. А старий напевне знайдеться за місяць, як розтане сніг.

— Постарайся не розповідати про це припущення. Воно дуже невірогідне й може тобі зашкодити, — порадив Матога й подався просто додому, не глянувши на мене.

Я подумала, що він теж вважає мене божевільною, як і всі, і мені стало прикро.

Ну, що ж. Блейк писав: «Протиставлення є Справжньою дружбою».

* * *

Мене знову викликали на допит рекомендованим листом, якого привіз Листоноша. Йому довелося добиратися з містечка на Плоскогір’я, тому він був сердитий на мене й не забарився це висловити.

— Слід заборонити людям мешкати так далеко, — заявив він з порога. — Що вам з того, що ви так оце сховалися від світу? Він вас однаково дістане. — У його голосі вчувалася зловтіха. — Підпишіть-но отут, повістка із Прокуратури.

Ой, не належав він до друзів моїх Дівчаток. Вони мені завжди демонстрували, що не люблять його.

— Ну, то як воно жити в башті зі слонової кістки, над головами дрібноти, з носом задертим до хмар? — запитав Листоноша.

Цього я найдужче не люблю в людях — крижаної іронії. Це боягузтво; усе можна висміяти, ніколи нічим не цікавитися, не почуватися нічим зв’язаним. Жити, як імпотент, який сам ніколи не звідає насолоди, проте зробить усе, щоб вона стала відразливою для інших. Крижана іронія — це головне знаряддя Урізена. Зброя безсилля. При цьому ці мудрагелі завжди мають власний світогляд, який переможно пропагують, хоча якщо почати розпитувати, цікавитися деталями, виявиться, що всі їхні теорії складаються зі звичайнісіньких, банальних речей. Я ніколи не наважилася б сказати про когось, що він дурний, і не хотіла наперед засуджувати Листоношу. Я запросила його сісти й зробила каву, таку, яку полюбляють Листоноші — міцну, запарену в склянці. Почастувала пряниками, які пекла ще до свят, сподіваюся, вони не зачерствіли й мій гість не поламає об них зуби.

Він зняв куртку й сів до столу.

— Багато таких повісток розношу останнім часом, гадаю, все це стосується Комендантової смерті, — сказав він.

Мені було дуже цікаво, кому ще Прокуратура надіслала листи, але вирішила не показувати цього. Листоноша чекав на моє запитання, якого так і не було. Вовтузився на стільці, сьорбав каву. Проте я вміла мовчати.

— Наприклад, я такі повістки розносив усім його дружбанам, — сказав нарешті.

— Он як, — байдуже відказала я.

— Усі вони грошиками пов’язані, — почав він повільно, обережно, та було помітно, що Листоноша заводиться й зупинитися йому буде нелегко. — Дорвалися до влади. Звідки в них такі машини, будинки? Отакий, приміром, Нутряк? Невже ви вірите, що то він на бойні такого доробився? — Він промовисто відтягнув нижні повіки, показуючи слизову оболонку. — Чи на лисицях! Усе це маскування, пані Душейко.

Трохи помовчали.

— Усі кажуть, що це одна банда. Хтось мусив йому допомогти впасти до того колодязя, це я точно вам кажу, — задоволено докинув Листоноша.

Він відчував таку величезну потребу перемивати кісточки ближнім, що його й за язика не доводилося тягнути.

— Усі знають, що вони грали в покер на великі гроші. А його новий ресторан «Касабланка» — то справжнісінький бордель, де живим товаром торгували.

Мені здалося, він перегнув.

— Кажуть, вони переправляли дорогі іномарки із закордону. Крадені. Оповідав мені дехто, не називатиму прізвища, що бачив на світанку круте «БМВ» на путівці. А звідки б воно? — риторично запитав Листоноша, вочевидь переконаний, що така сенсація мене точно приголомшить.

Напевне чимало з того, що він розповідав, було висмоктане з пальця.

— Брали величезні хабарі. Бо звідки у них такі тачки, як, наприклад, у Коменданта? Із зарплатні поліцейського? Скажете, що влада б’є в голову, і матимете рацію. Людина втрачає будь-яку порядність. Розбазарили нашу Польщу за копійки. Я Коменданта віддавна знав. Колись був собі звичайним міліціонером, пішов туди, щоб не йти на склокомбінат, як інші. У футбола з ним гуляв років із двадцять тому. А зараз він мене навіть не впізнавав. Отак людські шляхи розходяться… Я звичайний собі листоноша, він поважний Комендант. У мене — «Фіат-чінквеченто», у нього — «Джип-черокі».

— «Тойота», — виправила я. — «Тойота-лендкрузер».

Листоноша важко зітхнув і мені раптом стало його шкода, бо мабуть, він теж належав до невинних, а зараз жовч заливала йому серце.

Безумовно важко так жити. І мабуть, через цю гіркоту він такий злий.

— Бог створив Людину Щасливою й Багатою. Але підлість перетворила невинних на бідняків, — я неточно процитувала йому Блейка. Зрештою, я сама так