Шум і лють - Вільям Фолкнер
Буксир човпе назад: розтинає воду на два довгі котки-вали. Ось нарешті й до плоту докотилося, сколихнуло його відгуком руху, пліт цмокнув, вилазячи на прикочений до нього вал, і тут протягло заскреготали, відчиняючись, двері, й двоє чоловіків винесли байдарку-одиначку. Опустили її на воду, а за мить вийшов із веслами й Джеральд Бленд. У фланелевих штанях, сірому піджаку й жорсткому солом’яному брилику-канотьє. Чи то він сам десь вичитав, чи то його матінка дошукалася, що оксфордські студенти веслують у фланелевих штанях і бриликах-канотьє, і так-ото на початку березня купили Джеральдові човника, й він прибув на річку в тих своїх фланелевих штанцях і в тому солом’яничку на голові. Обслуга човнярська збунтувалась, пригрозивши викликати полісмена, та на Джеральда це аж ніяк не подіяло. У таксі прибула ж і його матінка, укутана в хутряну шубу (заздріть, дослідники-полярники!), та й провела сина в те плавання. А вітер — шість балів, а по річці крига зграями, неначе ті вівці задрипані. Відтоді я як зачепився за думку, так і досі її тримаюсь: Пан Біг не тільки джентльмен і зроду спортовцем був, а ще й неодмінно кентуккієць уродзоний. Коли син її відплив, місіс Бленд зробила гак і повернулася до річки, та й поїхала на малій швидкості берегом, паралельно курсу синочка Джеральда. Подейкують, можна було подумати, ніби ті мати й син зовсім одне одного й не знають: ну геть тобі король і королева, не дивлячись одне на одного, перетинають штат Массачусетс парою планет по паралельно-суміжних орбітах.
Ось він сів у свою байдару й запрацював веслами. Нічогенько веслує. Та й пора вже ж. Кажуть люди, умовляла його матінка перескочити з веслування на якийсь інший подібний різновид спорту, котрий був би не до вподоби чи не до спромоги його однокурсникам, але цим разом він уперся — й край. Якщо слово «уперся» хоч скількись суголосне з його позами знудьгованого принца, та з жовтокучерявістю, та з фіалковими очима, та з довгими віями, а ще — з костюмами від нью-йоркських кравців. А матуся ж його не нахвалиться Джеральдовими скакунами, та Джеральдовими чорнюками, та Джеральдовими хабалицями. Тамтешні мужі та батьки, либонь, страшенно всі пораділи, коли вона взяла свого Джеральда та й вивезла з Кентуккі в Кеймбридж. Вона тут, у місті Бостоні, винаймає помешкання, а Джеральд має своє окреме, окрім кімнат при коледжі. Вона схвалила Джеральдове спілкування зі мною, позаяк я виказав хоч сяке-таке знаття законів noblesse oblige[4], народившись південніш риси Мейсона — Діксона, а ще схвалила його знайомство з двома чи трьома, котрі задовольняли її географічні вимоги (це як мінімум). Принаймні це йому простила. Чи то поблажливо з цим змирилася. Одначе відтоді, як вона здибала Споуда, коли той уночі виходив із каплички… Він каже: нізащо не повірить, що вона порядна жінка, бо ж порядна хіба стане походжати глупої ночі по закапелках… ну, а вона ніяк не може пробачити Споудові тих аж п’ять слів-частин його довжелезного імені-прізвища, а поміж них — подумати тільки! — і найменування одного англійсько-герцогзького роду, котрий і подосі ніяк не вимре. Певен: вона втішилася здогадом, що то котрийсь нікчемний Менґо чи Мортемар поєднався з воротаревою донькою. Що, до речі, цілком імовірно, і байдуже, вигадала вона це чи ні. Недаремно ж Споуд був чемпіоном світу серед лобуряк (у сутичках фіналу там дозволяються хапи й підніжки).
Байдара стала вже цятою, весла блискають на сонці через рівні проміжки часу, й видається, ніби то саме ці бляски-виблиски й рухають човна. Чи була у вас коли-небудь сестра? Ні, але всі вони сучки. Чи була у вас коли-небудь сестра? Одну хвилину була. Сучки. Не сучка — одну хвилину постояла на порозі. Дальтон Еймс. Дальтон Еймс. Сорочки фірми «Дальтон». Я весь час гадав, що вони в нього просте армійське хакі, а це придивився — з цупкого китайського шовку чи щонайтоншої фланелі, бо обличчя від них у нього засмагліше, а очі — блакитніші. Дальтон Еймс. Ледь-ледь не дотягнув до елеґантськості. Бутафорія, пап’є-маше. А помацаєш — ой, ні! Азбест! Але все ж таки й не бронза. Але в дім не привела його жодного разу.
«Не забувай, що й Кедді — жінка. І вона має дещо робити, зважаючи на свої причини, жіночі».
«Чом ти не приводиш його в дім, Кедді? Навіщо прирівнюватися до чорнючок — у траві в канавах у темному лісі спекотно приховано несамовито в темному лісі?»
А вже довгенько я чую годинничка в кишені, й листи крізь піджак порипують, як притисну їх грудьми до поруччя, поглядаючи на тінь та тішачись, як спритно я її перехитрував. Рухаюся вздовж поруччя — дарма, костюм мій також темний, а руки можна витерти, — веду до берега мою ошукану тінь. Ось і довів, злив із тінню від причалу. І подався від моста на схід.
Гарвард Мій хлопець гарвардець Гарвард гарвард… Вона зазнайомилася з тим прищуватим дитятком на змаганнях-забігах із пістрявими стрічками. Пригинається до паркана, викликає її свистом, мов собачку. А в їдальню до нас нізащо не поткне носа, то мама виснувала, що він наміряється заманити її десь чимдалі та обмарити, одурманити чимсь. І все ж таки хай там який шелихвіст Лежав біля ящика під вікном ревучи що міг підкотитися в лімузині з квіточкою в петельці. Гарвардського. Квентіне, це Герберт. Мій гарвардський хлопчик. Герберт буде вам великим братом уже пообіцяв Джейсонові
Люб’язний, целулоїдний, мов комівояжер. На все обличчя вищир білозубий, а не усмішка. Я вже начувся про Квентіна. Повне обличчя зубів, але без усмішки. Ти сама поведеш машину?
Сідай, Квентіне.
Сама поведеш машину!
Це її власна автівка Та ти пишайся своєю сестричкою У неї першої на все місто своя машина Гербертів подарунок Щораночку брала уроки водіння Хіба ти не отримав мого листа Містер і місіс Джейсон Ричмонд Компсон повідомляють про одруження їхньої дочки Кендейсі з
