Бог Дрібниць - Арундаті Рой

Шум і гамір наростали. Почулися поліційні свистки.

З-за машин, що довгою вервечкою розтяглися по зустрічній смузі, за переїздом, з’явилася колона людей з червоними прапорами і транспарантами. Гамір ставав дедалі сильніший.

— Підніміть вікна, — сказав Чако. — І не хвилюйтеся, вони нам нічого не зроблять.

— А ви, товаришу, не хочете до них приєднатися? — запитала його Амму. — Я можу пересісти за кермо.

Чако не відповів. Під подушечкою жиру у нього на підборідді напнувся м’яз. Він викинув свою цигарку і підкрутив вікно.

Чако був самопроголошеним марксистом. Гарненьких жінок, які працювали на сімейній фабриці, він збирав у своєму кабінеті і безсоромно загравав до них, прикриваючись розповідями про права трударів та профспілкові закони. Називав товаришками і наполягав, щоб працівниці також зверталися до нього «товаришу» (ті у відповідь лише хихотіли). І змушував їх сідати разом з ним до столу пити чай, викликаючи неабияке збентеження у них і справжній розпач у Маммачі.

Якось він навіть повіз групу працівниць до Аллеппі на профспілковий семінар. Туди їхали автобусом, назад пливли човном. Повернулися жінки щасливі, зі скляними браслетами на зап’ястях і з квітами у волоссі.

Амму казала, що все це повна дурість. Просто розбещеному панкові забаглося побавитися у товариша. Оксфордська аватара давньої заміндарської ментальності: землевласник силує залежних від нього жінок прихильно ставитися до виявів уваги з його боку.

Демонстранти наближалися, й Амму підняла своє вікно. Еста зробив те саме, Рахель також (їй було важче, ніж решті, бо від ручки під її вікном давно вже відпала чорна головка).

Зненацька блакитний «плімут» здався на тій вибоїстій дорозі зовсім недоречним, надто пишним і багатим. Немов огрядна пані, яка протискається вузьким коридором. Ніби Крихітка-кочамма, яка у церкві прокладає собі шлях до причастя.

— Опустіть очі! — сказала Крихітка-кочамма, коли перші ряди підійшли до машини впритул. — Не дивіться на них. Це може спровокувати їх по-справжньому.

Збоку на шиї в неї пульсувала жилка.

Не минуло й кількох хвилин, як дорогу заполонили тисячі людей. Автомобілі перетворилися на острови в людській ріці. Повітря почервоніло від прапорів, які то опадали вниз, то знову підносилися вгору, коли демонстранти пірнали під шлагбауми обабіч залізничного переїзду і червоною хвилею перекочувалися через колії.

Тисячі голосів зливалися воєдино понад застиглим на місці транспортом, наче шумова парасоля.

Інкілаб зіндабад!

Тожілалі екта зіндабад!

«Хай живе революція! — вигукували вони. — Робітники всього світу, єднайтеся!»

Навіть Чако не міг до ладу пояснити, чому в Кералі Комуністична партія сягнула такого успіху — більшого, ніж будь-де інде в Індії, за винятком хіба що Бенгалії.

Щодо цього існувало кілька теорій. Згідно з однією, цей успіх пов’язували з тим, що у штаті жило багато християн. Двадцять відсотків населення Керали становили сирійські християни, які вважали себе нащадками тієї сотні брамінів, що їх навернув у свою віру святий апостол Тома, коли після воскресіння Христа вирушив у мандри на Схід. Структурно, стверджували прихильники цієї не надто розвинутої теорії, марксизм просто прийшов на заміну християнству. Якщо замінити Бога Марксом, сатану — буржуазією, небо — безкласовим суспільством, а церкву — партією, то форма і мета мандрівки залишаться тими ж самими. Біг з перепонами, в кінці чекає обіцяний приз. Натомість індуїстський спосіб мислення потребував тут дещо складнішої перебудови.

Слабким місцем цієї теорії було те, що в Кералі сирійські християни були здебільшого заможними землевласниками (чи, скажімо, власниками консервних фабрик), своєрідними феодалами; у їхніх очах комунізм був значно гірший за саму смерть. Тому вони незмінно голосували за Національний конгрес.

Інша теорія пов’язувала популярність комуністів з відносно високим рівнем грамотності у штаті. Що ж, може, й так. Тільки-от цей високий рівень грамотності великою мірою був уже наслідком комуністичного руху.

Насправді секрет полягав у тому, що комунізм пробрався у Кералу якось непомітно, тишком-нишком. Як реформістський рух, що ніколи відкрито не ставив під питання традиційні цінності поділеного на касти, надзвичайно консервативного суспільства. У складній системі міжобщинних поділів марксисти діяли зсередини, кидали їй виклик словом, та аж ніяк не ділом. Людям вони пропонували такий собі революційний коктейль. П’янку суміш східного марксизму й ортодоксального індуїзму, приправлену дрібкою демократії.

Хоч формально Чако членом партії не був, та на комуністичну віру навернувся доволі рано і в усіх випробуваннях залишався її відданим прихильником.

Він саме закінчував Делійський університет, коли комуністи в 1957-му викликали справжню ейфорію, здобувши перемогу на виборах до Законодавчих зборів штату. Неру запропонував їм сформувати уряд. Кумир Чако — товариш Е. М. С. Намбудіріпад, полум’яний брамін-первосвященик марксизму в Кералі, став прем’єром першого у світі демократично обраного комуністичного уряду. Зненацька комуністи опинилися у дивному — ба навіть абсурдному, стверджували недоброзичливці, — становищі: тепер їм треба було одночасно керувати штатом і підбурювати людей до революції. Товариш Е. М. С. Намбудіріпад мав свою теорію щодо того, як поєднати ці, здавалося б, несумісні речі. Його працю під назвою «Мирний перехід до комунізму» Чако проштудіював з властивою юності захопленою сумлінністю та безумовним схваленням палкого прихильника. Там детально розповідалося про те, як саме уряд товариша Е. М. С. Намбудіріпада планує здійснити земельні реформи, нейтралізувати поліцію, повалити судову систему й «обмежити вплив реакційного, антинародного центрального уряду Національного конгресу».

На жаль, не минуло й року, як мирна частина мирного переходу закінчилася.

Щоранку за сніданком імперський ентомолог кепкував зі свого непоступливого сина-марксиста, читаючи газетні повідомлення про бунти, страйки і сваволю поліції, що охопили цілу Кералу.

— О, Карл Маркс! І що? — потішався Паппачі, коли Чако приходив до столу. — Що ж його зробити з тими бісовими студентами? Уяви собі, ті тупаки агітують проти нашого народного уряду! Може, просто їх винищити, та й по всьому? Бо ж вони, звісно, вже не народ?

Протягом наступних двох років політичні чвари (Національний конгрес вкупі з церквою не минали нагоди підкласти дровенят у вогонь) спричинилися до справжньої анархії. Коли Чако здобув диплом бакалавра і вирушив до Оксфорда по наступний, Керала була на межі громадянської війни. Неру відправив комуністичний уряд у відставку й оголосив нові вибори. До влади повернувся Національний конгрес. Лише у 1967-му — майже через десять років