Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко

Добре вигодованi конi гнали з усiєї сили i бiгли довго. Перескочили верстов з п'ять. Ярош припинив свого коня i пустив його ходою, щоб дати хвилину вiдпочинку. Роман та Патрокл пiд'їхали до нього.

— Чорт його знає, погана штука! — сказав Хвигу-ровський.

— Що? — спитав Ярош.

— Та оцей стукач. По чому ти його вдарив?

— По чому!.. Чорт!.. По тому, по чому прийшлось, — по головi!

I знову погнав коня.

Романовi стало моторошно. Невже це чоловiка вбито? Тодi йому здавалося, що Ярош ударив стукача по руках, щоб вирватися вiд нього. Але як по головi i той упав…

Звернули з шляху i погнали улiворуч. Дорога збiгала в яр. Куди це вони? Роман силкувався вгадати, пiзнати, що це, i якось не мiг. Замаячила купа дерев, далi хата велика… Пiзнав-таки: Гапонiв хутiр.

Якийсь Гапон тут жив. Як його звали справдi, Роман не знав, а всi називали Гапоном. Таке собi: нi пан, нi мужик. Мав свiй хуторець, трошки хазяйнував… Щось про його люди гомонiли, та Роман тепер не мiг iзгадати. Чого ж вони туди їдуть?

Пiд'їхали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив ворота i впустив товаришiв у двiр. Пiдiйшов до хати i почав стукати в вiкно:

— Одчини!

Мабуть, хазяїн пiзнав, чий голос, бо зараз вийшов, накинувши наопашку свиту.

— Ти, Яроше?

— Атож.

— А хто ж з тобою?

— Патрокл Степанович та ще хлопець… новачок.

— А що?

— Троє добрих, одказав Ярош.

— Звiдки?

— З Диблiв… од Сиваша Пилипа.

— Можно до завтрього?

— Нє, катай зараз. Твої хлопцi дома?

— Дома. А хiба що?

— Нещасливо случилось: довелось одбиваться.

— Погано, цмокнув Гапон. — Треба, коли так, по-спiшатись. Зайдемо в хату?

— Нє,-вiдказав Ярош, — не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.

Тим часом Хвигуровський з Романом завели конi у хлiв.

— А для какого дела? — питав Роман у Патрокла.

— А що ж ми самi їх будемо вести? Ми гайда додому. А тут товариство i одведе, i продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до свiту верстов за шiстдесят будуть.

Пiдождали трохи Яроша, поки вiн нишком розмовляв iз Гапоном, i пiшли швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.

— Чуєш, нашi конi поїхали, — тихо промовив Патрокл до Романа.

Роман прислухався i почув справдi тупiт кiнський унизу в яру.

— Молодцi, що не баряться, — сказав Ярош.

Усi змовкли, бо всiх обняла думка про стукача. Найбiльше ця думка турбувала Романа. Вiн сам на себе лихий був. Зважився на це дiло, i зараз же й видко, яке воно погане. А що, як Ярош убив чоловiка? Уже ж шукатимуть, а як найдуть… Не минеш каторги, Сибiру.

А втiм… не такий страшний чорт, як його малюють. Не кожного ж i ловлять. Може, ще так минеться.

Тiльки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм бiс! Вiдбере свою частку з батькових коней та зараз же й пiде собi геть од них.

Шляхом проз їх проїхали якiсь селяни, торохтячи возами, — мабуть, у город на базар.

— От якби цi клапоухi стультуси знали, звiдки ми йдемо! — сказав Патрокл. — Ото б тодi було! Постраждали б ми за правду!

— Какую правду? — спитав Роман.

— А такую! Якби вони знали, звiдки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, i це була б правда, i за цю правду вони б нам бебехи повiдбивали. От i страждання за правду!

Роман та Ярош зареготались. Усi троє почали весело базiкати. Роман зовсiм забув про свої страхи, мов нiчого й не сталося.

Уже зовсiм розвиднилось, як вони ввiходили в город. Щоб їх не помiчено вкупi, кожен пiшов сам собi iншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, i вдвох iз їм спали довго — аж до пiвдня.

Уставши, Роман пiшов на точок, — не так щоб заробити, а бiльше, щоб не дуже бачено його в Яроша. Вiн почувався якось чудно. Оце й нiчого неначе, а тiльки все мов щось муляє його, i таке негарне якесь, нелюбе… I сам не знає що, аж поки згадає: це ж тая крадiжка… Так мов вона на йому висне. Не сказати, щоб йому було сором чи щоб вiн на грiх почувався, а тiльки погано, що мов довбню над собою чуєш: от-от виявиться… от-от щось погане, важке станеться…

Минув день, i вже про їх справу пiшла поголоска, i на базарi розказувано, що коноводи вбили чоловiка. Роман сказав про це Ярошевi.

— Пустяк! — одказав той. — Сьогоднi з тих країв був знакомий чоловiк. Стукач живий. Тiльки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав довго, бо таки трохи й голову… Та вичухається!..

Романовi полегшало: хоч чоловiк живий. А все страшно. I вiн спитав Яроша:

— А що, сильно шукають?

— Пойди та спроси в тих, хто шукає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Тепер пущай шукають! Першої ночi не пiймали, то вже чортового батька знайдуть, пропало навiки! Тепер уже конi тричi продано. Скоро й дєнєжки получим.

Пiсля цiєї розмови Романiв страх десь подiвся i вже нiщо йому не муляло. Стукач живий, їх не найдуть, — чого ж iще? Незабаром Ярош оддав йому двадцять карбованцiв. Продано коней рублiв за вiсiмдесят, бо конi були добрi, але частка з їх припадала Гапоновi, а Ярош одiбрав тiльки п'ятдесят п'ять рублiв. Цi грошi треба було подiлити на все товариство, та Ярош дав самому Романовi двадцять карбованцiв, щоб заохотити його до цього дiла.

— А що, брат, за одну нiч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то й не так зароблятимеш.

Роман i сам уже бачив, що це i добрий, i легенький заробiток. Так ловко багато грошей мати! Роман купив собi пальто, причепурився трохи. Ну, а тепер що?

Вiн спершу так думав, що як вiзьме грошi, то буде з чого жити, — тодi покине Яроша i знову служби шукатиме. Коли так думав, то так i зробити треба, хоча тепер уже вiн чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втiм, треба ж!..

Пiшов знову туди-сюди… походив, поникав… Нiде нiчого нема й тепер… Це дратувало Романа: всi його мрiї про те, щоб зробитися паном, вибившися з мужицтва, блiдли й зникали… Нi з чим не щастило! Оце його й дошкуляло… А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, i скоро брався, то незабаром було все добре…

А