Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко
Ярош з Патроклом пiшли в хату.
— Ну, Романе, треба нам у дорогу, — щоб не спiзнитися.
— Чи в дорогу, то й у дорогу, — сказав зважливо Роман. — А хто ж iдьоть?
— Та от ми троє.
— А Лукаш?
— Обiйдеться й без Лукаша! Нащо нам бiльше як трьох?
Ярош винiс iз хижки свитку й чумарку.
— Ануте, вдягайтесь, щоб потеплей било! Та щоб i городом од нас не так пахло.
Усi троє повдягалися в сiльську одежу.
— А у вас там коней замикають? — спитав Романа Ярош.
— Замикають.
— Ну, треба взять i такого, щоб одiмкнуть.
I вiн принiс iз сiней великий залiзний шворiнь.
— А то ж для какой надобности? — спитав Роман.
— А прибої вирвать, коли замкнуто де, — вияснив Патрокл.
Незабаром уже все було готово.
— Ми вдвох з Романом пiдемо, — сказав Хвигу-ровський, — а ти, Яроше, згодом сам вийдеш — щоб не так помiтно.
— Добре. За городом за цегельнею станцiя.
— Iди ж ти, Романе, попереду, — звелiв Патрокл, — та помалу, а я тебе нажену бiля церкви. Все люди менше вкупi бачитимуть. Бо вони, яко Аргуси стоокi або Цербери пекельнi, так пащу й роззявляють, щоб неповинну душу вхопить.
Як Роман з Хвигуровським пiдiйшли до цегельнi, то Ярош: був уже там, пройшовши ближчими вулицями. Надворi зовсiм смеркалося.
— Ну, гайда! — скомандував отаман.
Всi троє пiшли шляхом. Нiде нiкого не видко було. Разiв зо два їм зустрiлися селяни возами i байдуже поминули їх: з погляду троє злодiїв здавалися звичайними селянами-хлiборобами, що були в городi i тепер верталися додому, Патрокл пiдморгнув на їх:
— _ Чи це не тi конi, по якi ми йдемо?
— Нє, не тi,вiдказав Роман.
— Та я таких i не хочу. Це дуже поганi. Увiйшовши верстов з вiсiм, сiли вiдпочити пiд гаєм.
— А що, половину ввойшли? — спитав Ярош у Романа, як посидiли трохи.
— А должно.
— _ Ну, гайда вп'ять, щоб на полноч виспiть. Тогда найлучче мужикам спиться.
Рушили знову. Була пiвнiч, як перед Романом за чорнiли хати його рiдного села. Щось немов торкнуло його, немов шепнуло йому стиха-стиха: чи не облишити це, чи не вернутися? Але було вже пiзно, вороття не було.
Нiч сприяла їм. Мiсяць давно зайшов, по осiнньому небу пересувались раз у раз хмари, тьмарячи i той невеличкий свiт, яким блищали з неба на землю зiрки.
— Я пойду попереду, а ви за мною, — сказав Роман товаришам.
Силкувався говорити спокiйно, а самого трусила пропасниця, як пiдходив до крайньої хати.
Аби перейти першу, довгу, вулицю, щоб хто не стрiвся, а далi — там уже скрiзь можна городами.
Швидко й обережно перейшли вулицю. Стрiли таки й стукача, але вiн любiсiнько задрiмав на одному пiддашшi.
— Через тин! — скомандував тихо Роман. Перескочили так, що й не трiснуло. Роман iшов попереду знайомими стежками, обминаючи всякi небезпечнi мiсця. Ще раз перелiзли тин i опинилися на луцi.
— Тепер ми дома, — сказав Роман. — Просто лукою дойтiть до того провулка, що мимо наш двiр… У провулок — ворота з току.
— А на току, в клунi, спить у вас хто? — спитав Ярош.
— Не знаю.
Дiйшли до Сивашевого току. Роман одчинив ворота i впустив товаришiв.
— Прихилiться отут пiд тином, а я пойду гляну, чи не спить случаем хто в клунi.
— Яз тобою, сказав Ярош. Вiн ще не певний був, що Роман не зрадить, i боявся пустити його самого.
— Нельзя, вiдказав парубок, — меня собаки знають, а єжелi з вами, то загавкають. Я сам конi виведу аж сюди.
Доводилося коритися.
— На шворiнь — може, прибої вирвать доведеться.
— Давайте!
Ярош з Патроклом прихилилися бiля плоту в затiнку. Роман з шворнем у руках тихо, обережно пiдiйшов до клунi. На їй висiв замок. Це добре. Роман пiдiйшов до других ворiт, одчинив i ввiйшов у двiр. Там було темно й тихо. Собаки загарчали були, але Роман обiзвався до їх стиха, кинув їм хлiба. Пiзнавши його, вони замовкли i почали їсти хлiб. Роман тим часом пiдiйшов до кiнницi. Замкнено. Заложив шворiнь одним кiнцем i здорово смикнув до себе за другий. Поганенькi прибої давно вже поiржавiли, i один зараз одскочив. Одчинив дверi i ввiйшов. Вiн знав, що коней звичайно прив'язувано до ясел, бо один був такий, що з тими двома не мирив. Роман налапав їх морди руками, — всi троє дома. На двох були вуздечки, на третьому — оброть. На звиклому мiсцi на кiлку знайшов вуздечку i надiв на коня. Обережно вивiв двох коней i передав їх товаришам. По третього, баского жеребця, вернувся знову. Вивiвши його, зачинив кiнницю i притулив прибой, — мов нiчого не займано. Тим часом товаришi вже були верхи в провулку. Роман по-хазяйському позачиняв за собою ворота, думаючи: "А то як кинуть, то ще стукач побачить".
Скочив на коня, i всi троє тихо посунули провулком. Тепер уже городами не перескочиш — треба було їхати вулицею. То було найгiрше. Але сон пригорнув усе село. Нiде нi лялечки, нiщо не шелесне. Тiльки чуть було, як по хлiвах чмихає товарина. Стукач десь стукав, та далеко. Гавкнула була раз-два чиясь собака. Серце в Романа стислося, мов перестало озиватися в грудях. Дух забило. Але собака мала поганий нiс i не дочулася чужого. Загарчала та й замовкла. А вулиця була все довга, без мiри довга. Такою довгою вона нiколи Романовi не здавалася. Двi перiї покрiвель тяглися скiльки видно i зникали в темрявi. Здавалося, що їм i там нема краю. Ось Миколина хата… Семенова повiтка… Як далеко ще… Роман ударив би коня, полетiв би з усiєї сили, але не мiг цього зробити, мусив їхати тихо слiдком за отаманом… Замаячила Костенкова клуня… За нею ще три двори… Ось уже й останню хату видко…
— А хто це? Стiй!
Висока постать ураз виявилась серед темряви перед Ярошевим конем i вхопила його за вуздечку. Роман побачив, як Ярош, не спиняючись, зняв угору руку з шворнем i вдарив униз. Чоловiк застогнав i впав бiля коня. Знову звелася рука, шворiнь упав коневi на бiк. Кiнь рвонувся i полетiв наперед, за їм два iншi.
