Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко
Тiльки коли б швидше вiн це зробив, щоб не спiзнився. Бо як спiзниться — ой сорому, великого сорому зазнає вона тут на селi. Де ж таки: покритка! Яка мати, скажуть, така й дочка. Уже ж як їй вибивали очi тiєю безщасною матiр'ю, то, мабуть, її душi й на тiм свiтi нема впокою! А тодi вже й поготiв. I погане цуценя гавкатиме.
"Ой Романе, Романочку! Який ти гарний, що й душу тобi вiддала, а який ти недобрий, що не пожалiв i вiночка дiвочого! Якби не це, дожидала б тебе, виглядала б тебе спiваючи, смiло б увiчi всiм дивилася, не боялась би за тебе словом озватися, вiд лихих ворогiв тебе оборонити! А тепер… Та вже не вернеш! Тiльки ж пожалiй мене, пошануй мене тепер, бо ти ж менi тепер i батько, й матiнка, i дружина вiрная. А я ж тобi вiрю, а я ж тебе дожидаюся!"
Вiрила й дожидалася…
А про Романа не було й чутки. Дибляни їздили на базар не до мiста, а до близького великого мiстечка, то мало що й знали про той город, як там i що там. То й про Романа нiчого не знали: як пiшов, то як вода вмила. Левантина вже й прислухалася, й причувалася, вже й розпитувалася декого обережно, — нi, нiчого не чуть.
Мабуть, йому, бiдному, не щастить там, мабуть, вiн шукає, та нiчого знайти не може. Це буває. От Стецько Гавриленко розказував, що одного разу два мiсяцi тiльки й жив з того, що на поденнiй коли-не-коли заробляв… так нiчого й не добувсь у городi та й вернувся додому. Коли б цього й Романовi не було! Поможи йому, мати божа!
А мiсяцi минали…
От i рiздвянi свята… Яка рада звичайно Левантина рiздвяним святам бувала! Як весело, випросившися, вимолившися в хазяйки, бiгати з дiвчатами по селу, колядувати, смiятися, гуляти на волi!.. А цього року й колядувати не пiшла: сказала дiвчатам, що хазяйка не пустить. Може б, i пустила, та Левантина й не питалася.
Вона все дожидала: може, рiздвяними святами Роман прийде. Може, досi де службу добру має, то й прийде з родичами помиритися. Вона позирала через тин до Сивашiв у двiр i вбиралася в святий день, думаючи: причепурюся, а може…
Та нi, нема… Минув Новий рiк, минуло Водохреще… Уже й не буде…
Пiшов не попрощавшися… Невже ж i побачитися не доведеться? А що ж iз нею буде?
Сумна та нерадiсна збiгла зима, не було радiснiше й повеснi. Сонце з неба смiється, а в Левантини рясним дощем сльози капають; квiтки радiсно вiтають життя молоде, а бiдолашна своє життя проклинає… Дiвчата над рiчкою веснянок вигукують, i далеко-далеко несуть їх голос лепетливi хвилi; а безщаснiй Левантинi не до спiву, в неї одна думка — тяжка, пекуча…
Так, вона повинна стати матiр'ю.
Матiр'ю! Не матiр'ю, щасливою своїми дiтьми, не дружиною, радiсною з свого чоловiка, хазяйкою у власнiй хатi!.. Ох, яке це велике, велике щастя! Але не такою вона буде.
Не пишатися вона буде своєю дитиною перед людьми, а ховатися з нею, очей не смiючи звести на людей!
Сором!.. Ганьба!..
А за вiщо? Невже це такий великий, непрощений грiх? Хiба то не бог iзробив так, що дiвчина стає жiнкою, матiр'ю? Якби бог хотiв, щоб у самих тiльки вiнчаних були дiти, то вiн би так i зробив. А то ж не зробив! За що ж люди карають, глузують, знущаються?
Левантина не могла зрозумiти, не могла найти вiдповiдi на тi питання, тiльки мучилась їми тяжко, мучилась уже самими думками про те лихо, що мало ще прийти, впасти на неї.
А лихо йшло помалу, не поспiшаючись, але не перестаючи наближатися, неминуче, невблаганне. Бiдолашна щодня оглядала, навiть мiряла поясом свiй стан i плакала, плакала… Скоро всi вже побачать!..
Вона того не знала, що цiкавi давно вже побачили, давно вже плели про неї всячину. Не знала, аж поки сама почула одного разу. Розмовляло двоє дiвчат на вулицi й не помiтили, як вона наблизилась, бо темно було. Вона почула, як Химка казала:
— Гляди, щоб i з нею не було так, як з Левантиною!
— А що? — попитала Вустя.
— Ото, дурка! Хiба ти не помiтила?
— Або ж нi!
— Так змарнiла з обличчя, а стан який повний — скоро ходитиме, як та копиця.
Тiкала вiд їх, землi пiд собою не чуючи, i ридала тяжко, страшно, забившись головою в солому в тiй самiй повiтцi.
Господи! Невже вiн покинув її? На поталу ворогам, на глум, на ганьбу! Хоч би розпитати кого про його, хоч би довiдатися — де вiн, що вiн?
Незабаром на селi почали розказувати, що Романа в городi нема, що вiн покинув свiй край зовсiм, а поїхав на службу в той город, де був солдатом. Сплiв хтось, як звичайно плетуться серед людей усякi неправдивi звiстки. А Левантина понила тому вiри.
От тепер вона знає, що покинув, забув. Коли так далеко пiшов, то не вернеться.
А може… Може, так трапилось, що тут нiде не мiг роботи знайти, мусив податися аж туди, де його знають i дадуть роботу. Тодi вернеться i вiзьме Левантину.
Хоч би як безнадiйно все стояло, а людина завсiгди силкується вдержати в себе хоч крихтину маленьку надiї, тих солодких пахощiв зрадливих, що завертають нам голову, щоб ми не так гостро почували мордування невблаганного, немилосердного життя.
А час минав. Бачили вже всi Левантинине лихо. Дiвчина ховалася вiд людей, але вiд хазяйки не могла сховатися. Уже їй та щодня вичитувала.
Наближались жнива. Левантина повинна була в'язати.
Одного разу ввечерi вона пiшла в хижку щось узяти. Враз почула гострий страшний бiль, що пронизував увесь живiт i крижi. Так заболiло, що ледве встояла. Але тiльки на мить, бо зараз же й перестало.
Левантина зрозумiла, що починається воно, те, страшне. Хоч вона попереду знала, що це неминуче,
