Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко

— А какая комерцiя?

— Кiнська.

— Каким образом?

— А таким, вияснив Ярош, — лошадей дешево купляєм, а дорого продаєм.

— А порадошно заробляєте?

— Та вже ж не без бариша.

— А где ж ви купляєте?

— Развi по селах мало коней?

Роман не розумiв.

— Ти, Яроше, погано йому розказуєш, — перепинив Патрокл, — бо в тебе чортма елоквенцiї. Слухай, парубче! Знаєш, як конi найдешевше купувать?

— А как?

— Так, щоб за їх зовсiм не платить.

— Каким образом?

— А таким: як стемнiє, то зайти в гостi до якого багатого стультуса мужика. По-твоєму — треба поторгуваться з мужиком, а по-моєму — зовсiм того не треба, бо вiн дуже дорого буде править. А я нищечком повiтку вiдчинив, та на коня сiв, та й гайда в степ… то так найдешевше обiйдеться.

Тепер уже Роман зрозумiв.

— А чого, парубче, замовк? Може, вови та хохи боїшся?

— Нє, я вови, положим, не боюсь, а так…

— Дак вави?

— I вави не боюсь.

— Дак грiшки, чи що? Роман мовчав.

— Болван, белбас i стультус! — гримнув Патрокл. — Що то грiх? Як хто заповiдь ламає божу. Що заповiдь велить? Подiлись з ближнiм твоїм! Дiляться багачi? Одвiчай! Дiляться багачi з нами?

— Нє…

— Ото ж вони роблять грiх, бо ламають заповiдь. А ми, як возьмемо в багача конi, то що зробимо?

— _ Та шо ж? Украдем!

— Азiнус клапоухий! Ми подiлимо з ближнiми багачевими добро його, — а цього хоче заповiдь. Значить, вiн її ламає, а ми направляемо. Розiбрав?

— Та нащот цього разобрал, а тольки…

— Ну шо "тольки"? Ти не толькай, а слухай розумних людей! Жив ти на селi? Жив. Шо з тобою батько й брати зробили? Цiлували-милували тебе? Нi, побили мордяку та й випхали без нiчого. А де ж твоє добро, шо ти в гуртi з ними заробив? Братик рiднесенький украв! Що тут треба зробить? Узять їх добро та й подiлить так, щоб i тобi зосталося.

— А почему ж у заповiдях написано: "Не укради"?

— Шо ти менi заповiдями очi вибиваєш? Iгнорантус мiзер, або неук малоумний! Я їх лучче за тебе знаю. А як вовк у тебе теля вкраде, то ти не прийдеш та не вб'єш вовка, не вiднiмеш у його теля? Не укради у чесного, а в злодiя своє одбери! А ти глянь: старшина i староста гарбають обчеськi грошi — злодiї! Мужики цуплять панський лiс — злодiї! Пани хапають казьоннi грошi — злодiї! Шинкар обдурює тебе в шинку — злодiй! Брати замотали братову частку — злодiї! Усi промишляють, як хто втне. Ти тепер он з голоду пухнеш, а вони там собi горiлочку попивають, аж облизуються, та пундики-мундики трiскають, та з Романа смiються, — аж черево догори дметься, — що такого дурня халдейського, таку лемiшку гречеську знайшли, шо не вмiє свого добра в їх вирвати. Пiди лиш, позивайся з їми! Випозиваєш?

— Чорта випозиваєш!

— Дак не будь же роззявлякою, а пiди та й вiзьми сам.

— _ Та, конешно, то моя часть, ту можна взять… А так, хто й зна в кого, то ето вже… — вагався Роман.

— О сервус малоголовий! Ти хiба ж не бачиш, що всi так роблять, як твої брати, то всi й крадуни. А в крадуна не грiх i забрать. Нема правди в свiтi, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто бiльше вхопить! I хто вхопить — той багач, хто не вхопить — той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив, троянцiв побив, а добро їх пограбував. А тепер кожен слебезує: я по правдi i по закону! А один з одного по три шкури деруть!.. Ї ти людей?

— Нi…

— Брешеш! У старовину всi люди людей їли, а тепер усi брешуть, шо нi. Неправда: трiскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini lupus est!

I Патрокл грюкнув з усiєї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в колисцi i все на столi задзвенiло, а очi в нього спалахнули злим огнем.

Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тодi знов озвався до Романа:

— Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай подiлимо тебе з братами та з батьком.

— Каким образом?

— Та так! Адже сам казав, що в твого батька троє добрих коней. Дак ми подiлимо тiї конi так, що твою частку з їх тобi вiддамо. Якщо добрi конi, то можна й добрi грошi взяти.

Роман мовчав. У нього в головi куйовдилися всякi думки, але вiн ще й сам собi боявся їх виявляти. Вiн нiчого не вiдказав Патрокловi i пiшов з хати. Йому не сидiлося: треба було кудись iти, самому подумати.

Зоставишся Патрокл з Ярошем самi в хатi, спершу дожидали Романа, що вiн знов увiйде, але згодом побачили, що вiн кудись подався з двору.

— _ Ой, — сказав Ярош, — чи не подложить нам свинi отой кавалер?

— _ Нi черта! — вiдказав Патрокл.

— А єслi в полiцiю?..

— Ну, то й шо вiн там скаже? Шо ми пiдмовляли його конi красти? А свiдки де?

— Та так…

— Хiба полiцiя не знає, що ти вмiєш верхи їздить? Добре вже це розшелепала, хоч тебе тодi за Стеценковi конi й не осуджено.

— Та, положим… Да тольки не будеть, должно, з його людей.

— От побачиш, шо буде! Погуляє, погуляє та й вернеться, бо йому iншого ходу нема.

— Конешно, вiн би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з таким робить, що добре село знає,- промовив Ярош.

— Ще б пак! Ти, отамане, звели хлопцям — нехай хлопцi напоготовi будуть: днiв зо три помине, то вiн явиться.

А Роман тим часом iшов куди очi, i голова в нього розпадалася вiд думок. Все минуле, все, що вiн прожив, одбув уже, так мов насунуло на нього, знов ожило.

До солдатiв вiн жив дома так, як i всi парубки, i робив щиро. Там у хазяйствi й його працi багато лежить. Чи вiн же винен, що тепер не може по-такому жити?

Кожен чоловiк шукає кращого, а, живши в городi, вiн добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобi до пики з кулаком не лiз! А городянське життя не таке: i робота легша, i менше з тебе воду варять, i заробiток бiльший. От i вiн шукав цього заробiтку, шукав того кращого життя. Коли ж не щастить! Анi