Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко
Бiгла, нiчого не тямлячи, не бачачи, серед темряви. I враз почула знову той бiль, ще страшнiший, захиталась i впала, не вдержавшися вiд швидкого бiгу. Упала просто животом на якусь колоду, що лежала пiд хатою… Мало не зомлiла з болю.
На щастя, нiхто її там не побачив. Очутившись, пiдвелася i попленталась уже помалу. Сама не думаючи про те, якось забiгла вона аж на той куток, де жила стара баба Олiйничка, її хрещена мати. Пiзнавши її хату, ввiйшла в сiни i не зважувалася йти далi.
— Хто там? — запитала баба з хати i зараз же вiдхилила дверi.Левантино!.. Чого це ти ховаєшся? Левантина вступила в хату i впала бабi до нiг:
— Матiночко-голубочко!..
Новий бiль перепинив її слова…
Вночi Левантина породила кволу дочку…
Стручиха довго дожидалася з хижi Левантини i не могла дiждатися.
— А вже менi ця проклятуща дiвка! Пiде та й сидить, бодай ти там каменем сiла! Ой, пiду зажену так, що аж спотикатиметься!
Пiшла, але хижка стояла вiдчинена, а Левантини не було. Стручиха почала гукати, — не озивається.
— Мабуть, побiгла на вулицю! Тiльки й справляє побiгунцi! Бодай тобi ноги поплутало!
Лягла спати, лютуючи i присягаючись одлатати завтра Левантину так, щоб довго згадувала. Але i вранцi Левантини не було. Сипала тодi прокльонами, мов горохом з решета:
— А, iдолова байстрюча порода! Саме перед жнивами кинула, сучого виводу дiвка! Бодай ти скрутилася i круг свiту пiшла, як ти вiд мене пiшла! Щоб тобi руки покорчило та посудомило, як ти менi роботу кинула!
— Кого це ви так кленете, кумо? — озвалася з вулицi до Стручихи її кума Вiвдя.
— А кого ж, як не ту свiтопоганку Левантину, бодай би її всю болячками взяло? Покинула мене саме в жнива.
— Еге, вже й не вернеться, кумо! — вiдказала Вiвдя. — Кажуть, у баби Олiйнички з дочкою лежить.
— Та невже? От я ж їй дам!.. I хоч робота аж кричала, а Стручиха так i метнулась iз двору.
— Куди ти, дурна? Куди? — кричав Струк, але не помагало: розпалившися, баба бiгла вулицею як скажена. Струк подивився їй услiд, плюнув: — Ну й бiсового заводу!.. З гадючих спинок iзшита!..
А Стручиха тим часом уже була далеко. Вбiгла до Олiйнички в хату така люта, що забула й поздоровкатися з господинею. Левантина лежала на полу, бiля неї дитина. Старенька сухорлява бабуся поралась по хатi.
— А, ти тут, голубочко! — зашипiла Стручиха до Левантини. — Бач, як по-панському вилежуються! Людям жнива, а вони вiдпочивають, нажирувавшися з паничем, та з ляльками панькаються? Що ж, панича чи панночку — яку цяцю набiгали? Бодай би воно тобi попухло!
— Ось слухайте, Секлето, — озвалася до неї поважно бабуся. — Ви не кричiть так! Це вам не своя хата, а чужа. Та й дитини не займайте, бо воно вам нiчим не винне. Воно як янголятко, а ви до нього з нечистим словом. Ось як видужає Левантина, тодi вже з нею будете говорити. А тепер або сiдайте та гомонiть по-людському, або йдiть собi з богом!
— А бодай би вас усiх лиха година забрала! — крикнула Стручиха i прожогом кинулася з хати, грюкнувши дверима так, що й шпаруни посипались.
Уже ж i лаяла вона Левантину кожному, з ким стрiвалася цими днями! Баби похитували головами й казали:
— Боже мiй, який свiт настав! Таке молоде, а таке непоштиве! Як ми були молодi…
I вони починали хвалитися, якi то вони гарнi та звичайнi були замолоду i як тодi все добре було, а не так, як тепер, що парубок iз дiвчиною тiльки моргнули одне на одного — вже й дитину нарядили.
Судили Левантину, глузували з неї, а таких, що жалiли, було мало. Жалiв i парубок один.
Цей один був Зiнько.
Несмiливий з дiвчатами, так вiн i не зважився тодi заняти Левантину, а там заняв її Роман. Ночуючи часом iз ним удвох, вiн помiтив, що той кудись уночi ходить, а одного разу побачив його з Левантиною i зрозумiв, що до неї саме протоптав Роман стежку.
I йому зробилося жалко й сумно…
А далi почали про Левантину та про Романа говорити всячину, надто як той пiшов з села. Зiнько почував, що цьому може бути й правда, i знов йому стало сумно й жалко дiвчини. Стрiвши її одного разу саму, хотiв поговорити з нею. Та вона засоромилася, щось нашвидку вiдказала i втекла. З того часу обминала його.
А тепер вiн дочувся, що сталося. I сам не знав через вiщо, а обняв його такий жаль, мов за сестрою рiдною. Пропала дiвчина! Загризуть її, заклюють. I як же не грiх Романовi, що занапастив її? Занапастив i кинув, бо це вже видко, що вiн до неї не вернеться. За що загине молоде, нiчим не винне життя дiвоче? Йому б красуватися та пишатися, як квiтцi пiд теплим сонечком, а от же мусить гинути.
I дедалi Зiньковi все жалчiше та жалчiше Левантини було. I немов усе кращою та дорожчою вона йому ставала. Вiн i сам не знав, чого це йому так, що вiн не спить ночами i все думає про Левантину. Думає, як би лиховi запобiгти, як би їй допомогти… Але як би ж? Коли б вiн знав!
Пiти в город, знайти Романа, розказати йому про все, посоромити, щоб вiн вернувся та взяв її? Такий Роман, що послухається! Нiчого з того не буде! Та кажуть же, що його й немає в цьому городi, що вже подався кудись.
А без його — хто тепер її вiзьме? Ще добре, коли знайдеться який старий удiвець з купою дiтей, то хоч за їм поневiрятиметься. А то й того не буде. Бо хто ж таких бере?
Але ж хiба то по правдi? Хiба вона така негарна дiвчина? Хiба цього не може бути з кожною? А вона ж ще й сирота: нiкому було її доглянути, напутити, остерегти. Може, вона багато лiпша, нiж якi дiвчата, що чесними замiж пiшли, тiльки що поняла вiри такому… Дак чому ж би не знайшовся такий чоловiк, що взяв би її?
Тому, що не всi так думають, як вiн.
Ну, а вiн думає так, як треба, то… Чому б вiн не мiг її взяти?
Вiн почав думати
