Серед темної ночi - Борис Дмитрович Грінченко

— Нiч.

— А чого ж ти зубами ухналi куєш?

— _ Бо холодно.

— Холодно? Ну, сiдай бiля мене та погрiйся! Чого стоїш? Сiдай! За це платити не доведеться.

I вiн у темрявi пiймав його за руку й потяг униз. Роман сiв бiля нього.

— Еге, та ти, парубче, без пальта!

— Атож…

— А де ж воно?

— Загуло.

— Ну, й ти ж скоро загудеш.

— Куди ж я буду густи?

— К чортовому батьковi в зуби! Пропадеш без одежi.

— Продал… топор нужно било купить… Що ж мiнє було делать?

— Клапоухий азiнус! Попитайся мене, то я скажу, що тобi треба робить.

— Говорiть!

— Я тебе поведу до добрих людей.

— Ведiть!

— Там, поки що, получиш кватиру й харч. Заплатиш згодя, як будуть грошi.

— Хароша штука, спасибi вам!

— Не кажи — хароша, поки не з'їв! Як будеш розумний, то матимеш i роботу.

— Какую?

— Кращу за ту, яку робиш. Тодi знатимеш.

— Пущай i так!

— Тiльки одно…

— А що такое?

— Чи зостанешся там, чи нi, чи вiзьмеш роботу, чи нi, а що побачиш, про те мовчи!

— Ето можно.

— Заприсягнись!

— Пущай мене хрест побйоть i сира земля не прийметь, єжелi кому скажу.

— Добре! А коли зламаєш присягу, то я _тобi зламаю шию… I пiд землею знайду. Цiла голова не буде. Цього не забудь!

— _ Не забуду.

— Гайда.

II

Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної i грязької вулицi. Перейшли її всю. Наприкiнцi вулиця вiдразу падала вниз i звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попiд глиняними кручами, блимали маленькими вiкнами невеличкi хатки. Лiхтарiв не було, — тiльки й свiту на вулицi, що з тих вiконечок. Ноги грузли в глинi, розмоченiй дощами. Роман уже набрав у свої дранi чоботи стiльки води, що всi ноги були мокрi.

— Iди сюди попiд тином, — сказав Патрокл, — бо тут та-ка халдейська калюжа.

I справдi, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче мiсце в яру, i вода стiкала сюди з усiх високостiв.

З бiдою, чiпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.

— Ну й грязюка! — жалiвся Роман.

— Ще й лучче: як упадеш, то не заб'єшся.

— Та куди ж ми зайшли?

— У Рiвчаки!

— Какiї рiвчаки?

— Так зветься… Iди за мною!

Вiн завернув до двору. Одчинив хвiртку, впустив Романа i по-хазяйському зачинив за їм. У дворi хата, здається, гонтом крита, праворуч — якiсь шопи, чи що.

Загарчав у темрявi собака.

— Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес, пiзнавши Патрокла, почав лащитися до нього.

— Що? Хiба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось iз кишенi i дав Хамловi.

— Добрий канiс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.

Пiдiйшли до хати, i Патрокл загрюкав у засуненi дверi.

Чути було, як хтось вийшов з хати, i чоловiчий голос озвавсь у сiнях:

— Хто там?

— Одчиняй, то й побачиш!

— Патрокл Степанович? — запитав стиха голос.

— Атож.

Хазяїн упустив гостей i зараз же знову засунув дверi. Увiйшли в хату. Це була звичайна мiщанська свiтлиця: велике лiжко праворуч пiд стiною, лiворуч стiл, а круг його простi дерев'янi, помазанi рудою фарбою, стiльцi; ближче до дверей — праворуч пiч, лiворуч — шафа. Стiни облiплено поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стiнах три малюнки без рамцiв, прибитi просто гвiздочками: копiєчнi базаровi ляпанцi, всi помазанi мушиними слiдами. Якась жiнка, мабуть, хазяйка, блiда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидiв Лукаш.

Поздоровкались i посiдали.

Тим часом увiйшов з сiней хазяїн. Не такий здоровий, як Патрокл, але кремезний i дужий, з великою блискучою чорною бородою, з дужим закандзюбленим носом. Блиснув на Романа гострими холодними очима.

— Чого ти так на його дивишся? — спитав Патрокл. — Оце тобi привiв чоловiка. Ходить без роботи. Коли зараз нема в нас дiла — треба дать йому кватирю й харч.

— А талалая з бiлих берез не буде випускать?

— Каже, що припне.

— Хай ночуєть.

— От i гаразд! А тепер знаєш що, Яроше? I вiн голодний, та й я, як вечiр побачив, то розласувався на вечерю.

— Ану, Варко, давай там що єсть! — звелiв Ярош господинi. — Ми ще й самi не вечеряли.

Жiнка, мовчазна i якась дивна, почала готувати вечерю. Хазяїн вийшов у сiни, а за їм слiдком Патрокл, i довго щось там балакали, тодi вернулися вдвох.

— Ану, сiдаймо! — покликав хазяїн. Гостi посiдали за стiл, а вiн тим часом витяг з шафи пляшку з горiлкою.

— От чудесна штука, що й аква вiта є! — зрадiв Патрокл. — Мабуть, ти знав, що я змерз?

— _ А, должно, ти й не пив би, когда б не змерз? — шуткував Ярош.

— Та… Мене покiйний батько завсiгди навчав: чарка — ворог твiй! А я ворога де не побачу, там i стребляю: не люблю ворогiв.

— Варко! А ти ж чого не садишся? — озвався Ярош до жiнки.

— _ Не хочу.

— Знов завередувала? Iди й садись!

Жiнка мовчки сiла за стiл i почала нехотя їсти, нi на кого не дивлячись. Чоловiк позирав кiлька разiв на неї спiдлоба, але нiчого не казав.

Роман мало говорив, бiльше слухав, силкувався зрозумiти, до яких людей вiн потрапив. Але нi обстановка в свiтлицi, нi звичайна мiщанська одежа у хазяїв, нi розмови — все про щось невiдоме Романовi — не казали йому нiчого.

Повечерявши, зараз полягали спати: хазяї на лiжковi, гостям послали долi рядно, а пiд голови дали подушки.

Другого дня, як Роман прокинувся, то в хатi нiкого не було, тiльки вiн та Патрокл спав. Але в сiнях чути було розмову. Жiночий голос казав:

— Знов уловили грiшну душу, як нечистi в пекло!

— Цить! Не твоє дєло! — вiдказав чоловiчий голос.

— Бодай би вам стiльки кар було на тому свiтi, скiльки ви людей занапастили!

— Варко, кажу тобi — цить! Давно в тебе ребра трiщали?

— Покарав мене бог таким чоловiком!

— Ти таки добалакаєшся!

Погроза злякала жiнку, i вона змовкла. В хату ввiйшов хазяїн.

Роман заплющив очi, мов спить.

— Ге! Час уставати! — прокинувся Патрокл. — Ану лиш, братiку, вставай! — штовхнув вiн Романа в бiк.

Повставали. Жiнка внесла з сiней самовар. Посiдали пити чай.

— Ну, дак хочеш до нас у кунпанiю пристати? — спитав Романа Патрокл.

— Почему нет — аби добра кунпанiя.

— Добра! Комерчеська, —