Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук
Ми маємо це наше тіло, обтяжливий тягар, властиво кажучи, нічого про нього не знаємо й потребуємо різноманітних Знарядь, аби пізнати найприродніші процеси. Хіба це не обурливо, що коли востаннє лікар хотів перевірити, як ведеться моєму шлункові, то наказав зробити гастроскопію? Мені довелося ковтати товстелезну трубку й лише за допомогою камери можна було роздивитися, що ж там у ньому таке. Єдине грубе й примітивне Знаряддя, яким нас обдарували, щоб бодай якось компенсувати незручності, це біль. Янголи, якщо вони, звісно, існують, певне, регочуться до нестями, дивлячись на нас. Отримати тіло й нічогісінько про нього не знати. Без інструкції з експлуатації.
На жаль, похибку було зроблено вже із самого початку, так само, як інші помилки.
Проте добре, що в мене змінилися години сну; я засинала на світанку й прокидалася пополудні, може, це був природний захист від денного світла, від дня взагалі й усього, що з ним пов’язане. Я прокидалася, а може все це відбувалося уві сні, і часто чула кроки Дівчаток на приступцях, їхнє тупотіння, й мені здавалося, наче все, що сталося за останній час, було страшною галюцинацією, викликаною лихоманкою. І це були чудові хвилини.
У напівсні я також думала про Чехію. З’являвся кордон, а за ним ця чудова, лагідна країна. Усе там осяяне Сонцем, позолочене світлом. Біля підніжжя Столових гір, які, здавалося, виросли лише для краси, лани дихають спокоєм. Дороги прямі, потоки чисті, а в загонах біля хат пасуться Олені й Муфлони; до комбайнів прив’язують дзвоники, щоб легенько відлякувати й відганяти на безпечну відстань Зайченят, які гасають у житі. Люди не поспішають і не змагаються між собою в усьому. Не женуться за химерами. Їм подобається жити так, як є, радіти тому, що вони мають.
Дизьо нещодавно розповідав мені, що в маленькій книгарні в чеському Наході він знайшов непогане видання Блейка, тож тепер ми собі уявляємо, як ці добрі люди, котрі живуть по той бік кордону й розмовляють між собою м’якою, дитинною мовою, вечорами розпалюють вогонь у камінах і читають Блейка. І може, сам Блейк, якби був живий, побачивши це все, сказав, що у Всесвіті є такі місця, де ще не відбувся Занепад, світ не став з ніг на голову й залишився Едемом. Людина тут не керується законами розуму, дурнуватими й штивними, а серцем та інтуїцією. Люди не переливають з пустого в порожнє, хизуючись своїми знаннями, а створюють неймовірні речі, послуговуючись фантазією. Держава перестала бути кайданами, щоденним тягарем і допомагає людям втілити їхні мрії й сподівання. А Людина не може бути якимсь гвинтиком у системі, виконувати функцію, вона — вільна Істота. Таке снувалося в моїй голові, і від цього моє лежання ставало навіть приємним.
Інколи мені здається, що лише хворий може бути справді здоровим.
Першого ж дня, коли хвороба попустила, я щось накинула на себе і, переслідувана почуттям обов’язку, подалася оглянути свої володіння. Я була квола, немов картопляний пагін, що виріс у темряві підвалу.
Виявилося, що сніг, танучи, зірвав ринву на будинку Письменниці й зараз вода ллється просто дерев’яною стіною. Неодмінно вчепиться грибок. Я подзвонила до неї, але її звісно, не було вдома, а може, й у Польщі. Це означало, що з ринвою мені доведеться давати раду самій.
Не секрет, що будь-які труднощі пробуджують у нас справжні життєві сили. Мені справді стало краще, лише ліву ногу продовжував шарпати біль, ніби електричний струм, тому я переставляла її, не згинаючи, наче протез. Потім, коли довелося принести драбину, я взагалі перестала перейматися Недугою. Забула про біль.
Я стояла на щаблях з годину, піднявши руки догори, і безуспішно намагалася вставити ринву в хомути. До того ж, один з них ще й відірвався й, мабуть, лежав десь глибоко під снігом біля будинку. Можна було почекати на Дизя, який мав приїхати увечері з новим чотиривіршем і продуктами, але мій приятель занадто тендітний, у нього маленькі, майже дівочі долоні, і що там казати, трохи він недотепа. Я кажу це з любов’ю до нього, не вважаю це недосконалістю. На світі є стільки рис і Властивостей, що кожного можна щедро ними обдарувати, думала я.
І я спостерігала із драбини за змінами, які принесла відлига на Плоскогір’я. Де-не-де, особливо на південних та східних схилах, з’явилися темні плями — там зима відступала зі своїм військом, проте вона утримувала позиції на межах та на узліссі. Увесь Перевал був білий. Чому розорана земля тепліша, ніж поросла травою? Чому в лісі сніг тане швидше? Чому біля стовбура дерева утворюється в снігу кругле заглиблення? Чи дерево тепле?
Я запитала про це Матогу. Пішла до нього попрохати, аби він допоміг з тією ринвою. Він безпорадно глянув на мене й нічого не відповів. Чекаючи, я роздивлялася його диплом учасника змагань зі збирання грибів, які щороку організовувало Товариство грибників «Боровик».
— Я й не знала, що ти так добре збираєш гриби.
Він похмуро всміхнувся й промовчав, як завжди.
Матога пішов зі мною до своєї майстерні, яка нагадувала операційну — стільки там було різних шухлядок і поличок, а на кожній було якесь Знаряддя, спеціальне, придумане для того, щоб зробити щось невеличке. Він довго нишпорив у коробочці, нарешті витягнув звідти шматок плаского алюмінієвого дроту, скрученого кільцем.
— Хомут, — сказав він.
Слово за словом, поволі, наче змагаючись із прогресуючим паралічем язика, він зізнався мені, що за останні тижні ні з ким не балакав, і його здатність говорити вочевидь маліє. Нарешті, відкашлюючись, повідомив, що Велика Ступня помер, подавившись кісткою. І що це був нещасний випадок. Це підтвердив розтин тіла. Він довідався від сина.
Я засміялася.
— Мені здавалося, що Поліція спроможна на більш вражаючі відкриття. Те, що він удавився, було зрозуміло навіть на перший погляд…
— Нічого не видно на перший погляд, — Матога заперечив, як на його вдачу, надто різко, так, що ці слова закарбувалися мені в пам’ять.
— Ти ж знаєш, що я про це думаю, правда?
— Що?
— Пригадуєш тих Козуль, що стояли біля дому, коли
