Дарксіті - Остап Соколюк

— Правда? Куди?

— У невеличке містечко, де мене ніхто не знатиме. Де можна буде почати життя спочатку. Де…

Не говори про погане!

— … буде тепліша погода. Може, навіть, ближче до моря, — посміхаюсь.

Він нахиляється уперед, і я знову відчуваю його парфуми. Немов запах моря — так ненав’язливо і приємно.

— Виїхати звідси… — Пол потер підборіддя. — Це хороша ідея.

— Так. Уявляєш — ці тихі зелені вулички, невеличкі кав’ярні, де бариста напам’ять знає, що ти п’єш. Ліс, до якого рукою подати. Неквапливе життя…

У невеличкому місті завжди більше простору для людини. Всі думають, що там нема можливостей, що обов’язково потрібно їхати у велике місто, але велике місто зневажає людей. Воно не дасть тобі можливостей — просто розтопче.

— Хочеш, поїдемо до Боба? — запитав він.

Я відчувала, як кожна клітина мого організму вібрує натхненням. Це було щось нове для мого тіла. Щось незнане.

— Так, звичайно, Пол.

Інколи потрібно влаштовувати собі вихідні. Особливо, якщо ти довго не спав. Особливо, якщо всередині тебе не перестають гриміти салюти.

Я їхав по дорозі одного із найгірших районів міста і посміхався на весь рот. Чесно, мабуть, це виглядало дуже по-дурному. Дивно, але посмішка на обличчі може легко когось роздратувати. А от серйозний, нахмурений вираз — це нормально.

Якийсь «нігга» на тротуарі суворо глянув на мене, а я посміхнувся і помахав йому рукою.

— Ей! — крикнув він і помчав до авто, але я уже натиснув на газ.

— Ні, ні, не треба. А то я скажу своєму другу Раґнару — він із тебе швидко дух виб’є, — добродушно бубнив я собі під ніс.

Будинок Ромаріо стояв так, немов просив милостиню — страшні, облізлі стіни, дірявий дах, купа страшного одягу розвішеного на шнурках. Коли ось так дивишся на людей збоку, то все стає надзвичайно ясно і зрозуміло — у них не в порядку життя, тому що у них не в порядку речі довкола. А якщо у них не в порядку речі довкола — значить у голові у них розгардіяш.

Проте лише одного розуміння цього не достатньо: важко зробити щось. Важко навести лад.

— Хей! Пол! — Ромаріо вийшов із дому і розгублено посміхнувся мені.

Я несміливо ступив йому назустріч:

— Привіт, Рома, радий тебе бачити.

— Я не маю ще чим віддати тобі гроші, — розвів руки Ромаріо і обняв мене.

— Ох, та й не думав. Не парся про гроші. Я просто хотів тебе провідати. Побалакати.

— Хей, хей! Та ти аж сяєш! Хороші новини?

Я трохи сором’язливо покрутив головою і потім закивав:

— Так. Я вчора був на побаченні.

— Знаєш, у мене в холодильнику є дві пляшечки пива. Якраз нам вистачить, щоб потеревенити!

Він поглянув на дім — у дверях з’явилась його дружина. Вона чомусь дивилась на нього дуже грізно. Немов докоряла за все його життя. Ромаріо злегка скривився:

— Зачекай тут — я зараз винесу. Сядемо у тебе у машині.

— Домовились!

Ромаріо побіг у дім. На порозі на нього накинулась жінка, але вони перевели сварку всередину дому. Я легким кроком почав проходжатись по тротуару. Світило сонце, надворі була хороша, хоч і прохолодна погода.

— Розказуй! — нетерпляче промовив Ромаріо, коли ми, відкривши пляшечки із найдешевшим у всесвіті пивом, сіли у моє авто.

— Вона жінка.

— Це радує. Я ніколи й не сумнівався у тобі!

Ми обоє зареготали і зробили по ковтку.

— Я познайомився із нею у таксі. Залишив візитку. Вона передзвонила. І вчора ми дуже добре провели час. Ходили у ресторан. А потім їздили нічним містом.

— Як її звати?

Перед найкращими друзями не приховують нічого?

— Кален.

— Красотка?

— Так. У неї така невимушена краса. Природна. Хороша шкіра. Приємний запах. Те, що йде зсередини. За фігурою слідкує… Але вона строга. Тверда характером.

— Ну так, це ж чудово! Ким працює?

Отут я зам’явся.

— Проституткою.

— Овва! — Рома сьорбнув пива і задумався. — Який бордель?