Дарксіті - Остап Соколюк

— Чув про те місце. Дороге. Туди ходять круті дядьки цього міста. Так що тобі пощастило — вона елітна проститутка.

— Так, мені пощастило, — закивав я, і ми знову зареготали.

Закохався у хвойду — який же я дурень!

— Слухай, мені не треба багато розказувати — я все бачу по тобі. Ти втюривсяу неї по самі вуха. Ця діваха зав’язала тобі світ.

— Це погано? — серйозно запитав я.

— А тобі погано?

— Ні. Зараз мені добре.

— Так отож. Для чого думати погано це чи добре, якщо тобі кльово?

— Свята правда.

На розі вулиць зчепились якісь два чорношкірих підлітка. За мить вони уже почали дубасити одне одного.

— Я думав, Ліла була моєю долею, — замислено промовив я.

— Всі ми думаємо, що у нас є якась доля. А що це насправді? Виправдання для лінивих, тих, хто не хоче сам робити своє життя. «У мене є доля, і я нічого не вдію. Долю не змінити. Щоб я не робив, у мене така доля». Або: «Якщо моя доля на те, то воно само прийде. Я не можу на це повпливати!» Все це галімі відмазки!

Обмінявшись добрячими стусанами, двоє пацанів припинили бійку. У одного із них пішла кров носом. Другий подав йому паперову серветку. Ми із Ромаріо дивились на це, пили пиво і кожен думав про свої клопоти. Навіть, якщо ми знали щось про це життя, зовсім іншою справою було РОБИТИ щось у цьому житті.

«Жоден злочинець не може творити зло без таємної згоди всіх нас»

Я почав себе із важких думок. Із розуміння того, що смерть наближається. Як не крути, життя — лайно. Ти народився, щоб пережити біль і врешті померти. Ти народився, щоб розчаруватись. У першу чергу — в людях, у другу чергу — у собі. Ти народився, щоб якось одного разу торкнутись прекрасного і зрозуміти, як мало ти маєш спільного із ним.

Я окинув оком свою оселю — давно варто було щось змінити тут. А краще — просто спалити тут все на хер. Тут я точно не збираюсь вмирати.

Вулиці міста зустріли мене вечором, електричними вогнями і шумом машин. Мій погляд мимоволі упав на дівчинку семи чи восьми років. Її вів за руку батько. Вона була красива. Дівчинка поглянула на мене своїми блакитними очима, і я спробував посміхнутись. Мала не злякалась. Їй було цікаво.

Все — обоє зникли у потоці людей. «Хтось у цьому місті навіть умудряється заводити сім’ю», — подумав я. Хтось у цьому місті навіть може бути дитиною, що не боїться погляду таких бандюганів, як я.

— Стейк, подвійна порція картоплі фрі, чорна кава, так?

Здивовано піднімаю очі і бачу звичну, гидку офіціантку. Хоча ні — зараз вона виглядає значно краще. Зробила якийсь макіяж, навела порядок із волоссям, її фартух виглядає чистим.

— Правильно. Ти запам’ятала?

— Так. Я думала над тво… вашими словами. Я хочу змінитись, — говорить вона крізь зуби.

— Добре, я чекаю. Хоча ні, стій.

Я на мить замислився — офіціантка слухняно стояла поруч.

— Сьогодні у мене свято. Що у вас є із солодкого?

— Вишневий пиріг, штрудель…

— О! Штрудель! Неси.

Вона обернулась і зникла. Дивовижно: хтось у цьому місті навіть прагне змінити своє життя. Скільки ще несподіванок чекає на мене сьогодні?

Офіціантка повернулась із замовленням, і я був вражений, як вона сумлінно мене обслужила.

— То як тебе звати?

— Ракель.

— Ти молодець. Я бачу, що ти вирішила змінитись.

— Так, — у неї раптом затрусилась нижня губа. — У мене помер син. Він… він захворів, а я не мала грошей вилікувати його. Ви залишили мені минулого разу чайові… Я порахувала, що якби добре працювала, то за три місяці у мене була би потрібна сума для лікування.

По її щоці стікає сльоза. Вона стоїть переді мною склавши руки внизу, як це роблять служниці.

— Я би врятувала його. Всього лише трохи постаратись.

— І ти після його смерті, коли уже нічого не врятувати, вирішила змінитись?

— Так… Я… я просто хочу, щоб він пишався мною, — вона вказала на небо. —