Дарксіті - Остап Соколюк
Я засміялась.
— Ну, придумуй і приїжджай.
Я назвала адресу, і ми попрощались. Дійсно, а що МЕНІ вдягнути?…
Таксі приїхало через сорок хвилин. Він вийшов мені назустріч і відчинив передні дверцята.
— Невже ти такий джентльмен?
— Мені сказали, що так робити правильно.
Я сіла, і ми рушили. А далі я не придумала. Не придумала, для чого взагалі затіяла все це. Для чого домовилась про це побачення. Яке у нього може бути майбутнє? Я навіть не надіюсь на сім’ю. Навіть не надіюсь на хороші стосунки. Проте, інколи хочеться зробити своє життя трошки кращим. Попіклуватись про себе.
— Заскочимо у ресторан? Ти голодна? — запитав мене водій.
— Не дуже. Але можна.
— Я знаю тут один із італійською кухнею. Досить непоганий.
— Не маю нічого проти.
Запала незручна тиша. Я відчула запах його парфумів. Вони були вишукані. Проте одягнутий Пол був у звичайну білу сорочку і шкіряну куртку. Що ж, зовнішність чоловіка роблять аксесуари. От якби йому ще дорогий годинник на руку…
Я також була у звичайному темно синьому платті і плащі. Нічого особливого — обоє що знайшли у шафі, те і одягли на себе.
— Як життя? — запитав Пол.
— Рухається до свого логічного завершення.
— Чого це?
Що я можу йому розповісти? Про Тіну? Про Гітлера? Про мої жалюгідні будні? Навіть не знаю з чого почати.
Я поглянула на нього, і він зиркнув у відповідь. Все таки, красунчик… Чоловік. Я любила цю половину людства. Чесно, дуже любила. Мені завжди хотілось знайти справжнього чоловіка. Того, що не принижує жінку. Того, що розуміє її слабкості. Благородного чоловіка. Котрий знає, як поводитись із речами у побуті, знає, як поводитись із людьми довкола, котрий має смак і дисципліну.
— Ми просто люди. Ми всі рухаємось до одного. Смерті.
Кален, ти що приїхала жалітись?? Перестань! Навіть не уявляєте, як мені було незручно у цю мить. Тим часом, Пол замислився.
— Ну, ми ж із тобою зустрілись заради життя.
Гарно сказано…
— Давай зіграємо у одну гру.
— Яку? — зацікавилась я.
— Коли ми зайдемо у ресторан, то не будемо говорити про погане. Тільки про хороше. Таке правило.
— Мені подобається. Домовились.
Ми сиділи у ресторані, котрий обрав Пол. Довкола було кілька пар різного віку. Чоловік плюс жінка. Романтика: лунала приємна музика, люди торкались одне одного руками, хтось милозвучно сміявся. Ми зробили замовлення і знову залишились один на один із незручністю між нами. Із чого почати? Чи продовжити? В яких ролях ми тут сьогодні?
— У мене є друг Боб, — почав Пол. — Він тримає невеличку закусочну біля тебе. Я часто приїжджаю до нього вночі. Він мені постійно розповідає як до нього приходять кінозірки. Не розумію, наскільки це правда, але розказує він це прикольно.
— Серйозно? Наприклад?
— Ну, вчора він казав, що до нього приходив Джім Керрі. Постарів він, каже, але дуже приємний мужик.
— Джим Керрі?
— Так. Каже, нічим не прикривається — без кепки, капюшона. Говорив із Бобом довго про східну філософію і квантову психологію.
— Господи… А він думав, що Керрі просто комедійний актор.
Поруч із «благородним» чоловіком, жінка завжди м’якне. Вона грає у своє гру, вона недосяжна і в’юнка. Проте вона м’якне. І розкривається…
— У мене є подруга. Сусідка. Тіна. Вона ще студентка, але ми із нею дружимо. Приходить до мене через вікно.
Виявилось, що мені важко розповідати про хороші речі у моєму житті.
— Вона ніби маленька пташка — цвірінькотить і піднімає мені настрій.
Він слухав мене, не перебиваючи. Я знала, це у нього професійне, але навіть під цим — був підтекст. Щось на зразок такого: «Я слухаю тебе, і ти мені подобаєшся». Або: «Я слухаю тебе, і бачу все твоє життя у цих словах».
— Інколи я доглядаю за собою, — кажу. — Їм лише корисну їжу, п’ю зелені чаї, ходжу в тренажерний зал.
— Чого ти хочеш?
— Що?
Пол пойорзав на стільці:
— Ну, от я живу без цілі. Мене за це кинула дівчина. А ти: у тебе ж є якась ціль? Особливо, коли ти робиш стільки… корисних речей для себе. Ти точно у цей момент…
— Хочу виїхати із цього міста, — зізналась я.
