Прислуга - Кетрін Стокетт

Константін з’являлася на роботу на шосту, а під час збирання врожаю на п’яту. Вона готувала татові булочку із соусом, і він ішов у поле. Коли я прокидалася, вона майже завжди стояла на кухні, а з радіо на кухонному столі лунали повчання проповідника Ґріна. Коли вона мене зауважувала, то всміхалась.

— Доброго ранку, красуне!

Я сиділа за кухонним столом і розповідала свої сни. Вона стверджувала, що сни віщують майбутнє.

— Я була на горищі, дивилася вниз, на ферму, — описувала я. — Бачила верхівки дерев.

— Ти станеш хірургом по мозку! Верхівка будинку означає голову.

Мама снідала зранку в їдальні, потім переходила до кімнати відпочинку трохи повишивати чи написати листи місіонерам в Африці. Зі свого зеленого крісла їй було видно практично все, що відбувалося в будинку. І це здавалося дивовижним, що за ту частку секунди, коли я минала двері, вона помічала все. Я прожогом проскакувала, почуваючись мішенню для гри в дартс, самим яблучком.

— Євгеніє, ти ж знаєш, у цьому будинку не жують жуйку.

— Євгеніє, оброби рану спиртом.

— Євгеніє, марш нагору й причешися, а раптом хтось наскочить у гості.

Я дізналася, що зручніше ходити потай у шкарпетках, аніж у взутті. Навчилася використовувати задні двері. Навчилася ­носити шапки, затуляючи обличчя руками, коли проходила повз кімнату. Але здебільшого навчилася просто залишатися на кухні.

У Лонґліфі літні місяці тягнулися, як роки. Я не мала друзів, з якими зустрічалася би щодня: ми жили занадто далеко, тож у нас не було білих сусідів. У місті Гіллі з Елізабет усі вихідні проводили одна в одної, а мені дозволяли ночувати в них лише раз на два тижні. Через це я багато бурчала. Я сприймала Константін як належне, та, думаю, усвідомлювала, як мені з нею пощастило.

У чотирнадцять я почала курити. Потихеньку тягала цигарки з Карлтонових пачок «Мальборо», які він тримав у своїй тумбочці. Йому було майже вісімнадцять, і ніхто не зважав, що він уже багато років курив крізь, де тільки хотів, — у будинку чи в полі з татом. Іноді тато курив люльку (він не курив цигарок), а мама, на відміну від більшості своїх друзів, не курила взагалі. Мама заборонила курити, поки мені не виповниться сімнадцять.

Тож я прокрадалася у двір і сиділа на гойдалці під величезним старим дубом, що ховав мене. Або ж пізно вночі я зачиняла вікно моєї спальні й курила. У мами був гострий зір, але вона майже не чула запаху. А Константін зрозуміла відразу. Вона при­мружилась, ледь усміхнулась, але не сказала нічого. Якщо мати прямувала до заднього ґанку, коли я ховалася за деревом, Константін бігла й вдаряла мітлою по залізних сходових поручнях.

— Константін, що ти робиш? — питала її мама, та я до того часу вже зминала недопалок і кидала його в дупло дерева.

— Просто чищу тут старий віник, міс Шарлотто.

— Ну, роби це тихіше, будь ласка. Ой, Євгеніє, ти за ніч виросла ще на дюйм? Що мені робити? Йди… одягни сукню, що тобі пасує.

— Так, мем, — водночас відповідали ми з Константін і усміхались одна одній.

О, це чудово, мати когось, із ким можна разом тримати сек­рети. Якби у мене була сестра або брат із меншою різницею у віці, я би знала, як це. Це ж не лише куріння чи уникання мами. Це хтось, хто був би з тобою після того, як твоя мати майже замордує­ тебе до смерті, бо ти жахливо висока, і кучерява, і дивна. Хтось, чиї очі сказали б просто, без слів, «Зі мною у тебе все гаразд».

Утім, говорити з нею не завжди було солодко. У п’ятнадцять новенька дівчинка вказала на мене й запитала:

— А що це за бузько?

Навіть Гіллі сховала усмішку перед тим, як відвести мене вбік, удаючи, наче ми її не почули.

— Константін, який у тебе зріст? — запитала я, не зумівши приховати сльози.

Константін примружилась:

— А в тебе який зріст?

— П’ять футів одинадцять дюймів, — плакала я. — Я вже вища за баскетбольного тренера в команді хлопців.

— Ну, а в мене п’ять футів тринадцять дюймів, тож покинь себе жаліти.

Константін була єдиною жінкою, на яку мені доводилося дивитися вгору, щоб поглянути в її очі.

Перше, що помітно в Константін, окрім її зросту, — це очі. На тлі темної шкіри вони здавалися світло-коричневими, яскраво-медовими. Я ніколи не бачила в темношкірої людини світло-карих очей. Насправді, на Константін було безліч відтінків коричневого. Її абсолютно чорні лікті взимку вкривав сухий білий пил. Шкіра на її руках, шиї та обличчі мала колір чорного дерева. Долоні її рук помаранчеві, й мене завжди цікавило, чи стопи такі самі. Втім, я ніколи не бачила її босоніж.

— У ці вихідні тільки ти і я, — сказала вона, усміхаючись.

У ті вихідні мама й тато їхали з Карлтоном оглядати університет Луїзіани й Тулейн. Наступного року мій брат вступав до коледжу. Того ранку тато заніс розкладачку на кухню та поставив поруч із туалетом Константін. Вона завжди спала там, коли ночувала в нас.

— Ходи побачиш, що я маю, — покликала вона, показуючи на комірчину. Я відчинила двері й угледіла в її сумці складанку на п’ятсот деталей із зображенням гори Рашмор. Це наше улюб­лене заняття під час її ночівлі в нас.

Тієї ночі ми сиділи кілька годин, жували арахіс і перебирали на кухонному столі деталі головоломки. Надворі розгулялася негода, а ми в затишку вибирали частинки складанки. Лампочка на кухні згасла, а потім знову засяяла.

— Хто це? — спитала Константін, дивлячись крізь окуляри в чорній оправі на коробку з-під головоломки.

— Це Джеферсон.

— О, справді. А це хто?

— Це… — я нахилилась. — Я думаю, це… Рузвельт.

— Я впізнаю тільки Лінкольна. Він схожий на мого тата.

Я завмерла, тримаючи в руці деталь головоломки. Мені було чотирнадцять, і я ніколи не отримувала балу, нижчого ніж «А». Я була розумна, проте дуже наївна. Константін поклала коробку й знову зосередилася на деталях.

— Тому що твій тато був таким… високим? — запитала я.

Вона всміхнулась.

— Тому що мій тато був білим. Моя мама була високою.

Я відклала деталь.

— Твій… батько був білим, твоя мама… темношкірою?

— Ага, — мовила вона й усміхнулася, складаючи два шматки докупи. — Ану, глянь там. Підходить.

Я мала так багато запитань. Хто він? Де він? Я знала, що він не був одружений із мамою Константін, бо це протизаконно. Я взяла із заначки, що принесла до столу, цигарку. Мені було чотирнадцять, я почувалася дуже дорослою, тож закурила. Коли я це зробила, верхнє світло стало приглушеним, брудно-бурим, і лампочка тихо задзижчала.

— О, мій тато люби-и-ив мене. Завжди говорив, що я його улюблениця. — Вона відкинулася на спинку стільця. — Він приходив додому щосуботи після обіду та якось приніс мені десять стрічок для волосся, десяти різних кольорів. Він привіз їх із Парижа, вони були з японського шовку. Я сиділа в нього на колінах увесь час, відколи він