Ти чуєш, Марго?.. - Марина Гриміч

— Високіє отношенія!

Тут засміявся Андибер. За ним ре­шта. Марго подумала: тут, у цьому яру, і справді все навиворіт.

Наближалася ніч, а з нею і пробле­ми розміщення спальних мішків. Про­те спати не хотілося. Сиділи довго. Роз­клали багаття. Жартували. Загадували бажання на зірки, що падали. Співали. Мріяли. Слухали солов’їв. Здається, лише над ранок полягали спати. Спали, як піонери в таборі: без грішних думок і намірів. І нічого не снилося.

Розбудила всіх гроза. Годинники пока­зували десяту, проте було темно, як уночі.

— Знову не виїдемо звідсіля! — кон­статував Вася.

Але ніхто не прореагував. Здається, вони тут жили цілу вічність. І не збира­лися нікуди рушати.

Поснідали і посідали. Не було що робити. Розбрелися по кутках. Віка гралася з котом. Леська, шеф і Льо­ля про щось гомоніли. Спиридоненко бренькав на гітарі. Васьок із Свєткою мили посуд. Андибер розглядав долоню Марго.

Нудилися-нудилися, поки шефа не осяйнула ідея:

— Хлопці! Ходімо витягнемо з горища скриню. Це мальована скриня. Мінімум вісімнадцяте століття! Антикваріат! У «вен» влізе? Га, Васьок?

— Та, щось придумаємо! — відмовив той.

Драбина на горище була в сінях. Чо­ловіки полізли. Звідти долинало рипін­ня, гупотіння, чоловічий сміх і лайка. Жінки, що тим часом пліткували про те і се, зненацька перелякано підхо­пилися з місць: почулося, ніби хтось із тріском провалився. Постоявши кілька хвилин у цілковитій тиші, вони зро­зуміли: провалилися всі. Тепер тре­ба було з’ясувати — куди. Обстежили хату — жодних слідів. Обійшли хату — так само.

— Ну що, Лесюню, — сказала Льо­ля. — Полізли?

Та гіпнотично слухалася Льолю. По­тихеньку рипіла драбина в сінях. По­чулися кроки нагорі. І... знову те саме: жахливий тріск і тиша.

Свєтка сиділа, як на голках. Коли вона зустрілася поглядом з Марго, різко сказала:

— Я туди не піду — і не проси.

— А я і не прошу, — спокійно відмо­вила Марго. Вона вже знала, в чім річ, тільки розмірковувала: воно їй треба чи не треба. Андибер був там. Отже, треба.

Вона, зітхнувши, встала і пішла. Обережно залізла по хисткій драбині на горище і зупинилася, звикаючи очи­ма до темряви. Щось вона втомилася. Біля діри стояв маленький стільчик. Вона присіла і зачаровано роззирну­лася. З кроков звисали пучечки трав, торбинки з насінням, старі соняхи і ще бозна-що. Марго взяла один сонях і ви­длубала звідтіля насінину. Їсти можна. Трохи дивний смак. Наче сонях полива­ли горілкою. Але нічо’. Почулося якесь рипіння. У прялки поволі закрутилося колесо, мирно порипуючи. На полиці стали вряд старі горщики, гасові лам­пи, чавунні праски. У кутку постукува­ли рогачі, кочерга. Задзижчала муха. Блиснуло дзеркало. Відчинилося віко на мальованій скрині і зачинилося, здійнявши куряву солодкої пилюки. Що ж на ній намальовано? Марго напружи­ла зір і відсахнулася: козак Мамай, си­дячи по-турецьки, поворушив пальцями босої ноги і лукаво підморгнув їй очима шефа. Цур тобі! — відмахнулася вона. У кутку забриніла стара ліра. Якось див­но паморочилося у голові. Чи повітря тут якесь зачароване? А може, насіння наговорене? Треба посидіти, відпочити. У дзеркалі з’явилося усміхнене зморш­кувате обличчя старенької бабці. «Баба Оляна», — подумала Марго. «Не жури­ся, дочко, довірся своєму серцю». Марго замислилася над словами, а поки дума­ла, провалилася разом із стільцем не­відь куди.

Так само — на стільці — вона й опи­нилася посеред великої зали з коло­нами. Тільки це був уже не стілець, а царський трон. Вона фізично відчувала на голові корону. «Напевно із золота з коштовностями, — подумала вона. Тис­не, як холєра. Жодну думку в голову не пропускає».

— Ахмет просить аудієнцію, — зі­гнулася перед нею в поклоні матінка Ісидора.

— Хай увійде.

Увійшов Ахмет. Тобто шеф. Він же камікадзе. Він же Гриша. Марго ще не освоїлася зі своєю царською роллю, тож розсміялася, побачивши ввесь почет його дружин — від Вероніки до Лесь­ки. Решта присутніх у залі сприйняла її сміх як знак до публічного висміювання і глуму.

— Чому ти паранджі на них не наче пив? — пожартувала Марго. Проте Ахмет лише мовчки вклонився.

— Твій гарем добрий, а мій іще кра­щий! — похвалилася вона і махнула рукавом. «Ти диви, — спало їй на думку при вигляді рукава, — вишитий золо­том і сріблом!»

До зали ввели групу чоловіків різно­го віку, різного калібру і різної масті.

Марго від сорому ледь не провалилася крізь землю. Однак, очевидно, нікуди вже було провалюватися. А та Марго, що з вишитими рукавами, здається, ані­трохи не розгубилася. Вона милувалася своїм гаремом.

— Так і знай, Ахмете! Поки на твоїй землі діятиме закон приниження жінок, на моїй пануватиме закон приниження чоловіків.

— Чого сердиться вельмишановна пані? Чи я коли сказав їй слово впопе­рек?

— Слова не сказав, а справу свою по­гану робив!

— Мій Бог дозволяє...

— А я — ні. Стратити його! Атлетичні красиві жінки схопили Ах­мета і поволочили залою до виходу.

Його дружини гірко заридали.

І тут Ахмет зробив хід конем.

— Андибере! — зарепетував він. — Рятуй!

Марго була приємно вражена. Увій­шов Андибер у шароварах, оголений по пояс. Він тримав на руках немовля.

«А ось і моя дитина!» — зраділа Марго. Андибер вклонився Марго:

— Відпусти його, моя королево! Він мені життя врятував.

Певно, за сценарієм Марго мала бути невмолимою. Однак чомусь їй зо­всім не хотілося позбуватися шефа і завдавати прикрості Андиберові. Вона розмірковувала. Жіночий колектив очі­кував смерті. А Марго в цей момент зо­всім не хотілося крові. Що робити? Ду­май, Марго, думай! Ага! Ідея!

— Як порішить жіноцтво, так і буде, — з удаваною суворістю прорекла Марго. Вона була переконана, що Ахме­тові каюк. Так мало бути за сценарієм. Адже вона королева жіночого царства, де панує дискримінація чоловіків.

Рішення жіноцтва розсердило коро­леву, щоправда, розвеселило справжню Марго.

— Помилуй його, королево! — схи­лили перед нею свої непокриті голови жінки.

— Так-так... — наморщила лоба Мар­го. — Що діється на цьому світі! Ганьба! Ну що ж! Хай буде по-вашому! Дарую Ахметові життя!

— Слава королеві! — скандувала зала.

«Мої стерви таки люблять цього Ах­мета!» — подумала і здійняла