Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Ви вже все вирішили, — звернувся я до містера Пеготті, — щодо майбутнього, добрий друже? Про це навряд чи треба й запитувати.

— Цілком вирішив, мастере Деві, — відповів він, — я вже й Ем’лі про це розповів. Є багато інших країн, далеко звідси. Наше майбутнє життя там, за морем.

— Вони хочуть емігрувати разом, бабусю, — пояснив я.

— Так! — підтвердив містер Пеготті з усмішкою, сповненою надії. — Ніхто не зможе нічого закидати моїй бідолашній дівчині в Австралії. Ми почнемо там нове життя.

Я спитав, чи він уже визначив собі час від'їзду.

— Я побував у доках сьогодні вранці, сер, — відказав він. — Розвідав про кораблі. Тижнів через шість або місяців за два від'їздить туди один корабель. Я бачив його, був на борту. Ним і відпливаємо.

— Зовсім самі? — спитав я.

— Атож, мастере Деві, — відповів він. — Моя сестра, бачте, вона так любить вас і всіх ваших і так звикла думати лише про свою батьківщину, що навряд чи буде добре забрати її. До того, є ще людина, доручена її піклуванню, мастере Деві, а цього ми не повинні забувати.

— Бідолашний Гем, — сказав я.

— Моя сестриця доглядає за його господарством, мем, і він, бачте, її дуже любить, — пояснив містер Пеготті моїй бабусі. — Він іноді сідає біля неї і спокійно розмовляє, коли здається, що він і вуст не може розтулити. Бідолашний! — додав містер Пеготті, похитуючи головою. — Не так багато залишилося йому близьких на цьому світі; не можна віднімати те, що він має.

— А місіс Геммідж? — спитав я.

— Ну, скажу вам, я про це вже і так і так міркував, — відповів містер Пеготті, але збентеженість його зникала, поки він говорив. — Багато міркував я про місіс Геммідж. Бачте, коли місіс Геммідж починає згадувати старого, то вона буває зовсім не тим, що зветься приємною співрозмовницею. Між нами кажучи... тобто перед вами, мастере Деві... і перед вами, мем... коли місіс Геммідж починає рюмсати, то тим, хто не знав її старого, вона може здатися сварливою. Ну, я таки знав старого і знав, чого він був вартий, то я й розумію її; але, бачите, воно не всім іншим відоме, зрозуміла річ, ні!

Ми з бабусею підтвердили його думку.

— Крім того, — вів далі містер Пеготті, — сестра моя може подумати... я не кажу, що таки подумає, але може... що місіс Геммідж завдаватиме їй інколи клопоту. Тому я не маю наміру зводити з ними місіс Геммідж; я їй вже доберу перебування, де сама вона зможе рибалити (перебування на його діалекті означало дім, а рибалити — хазяйнувати). Для цього я перед від'їздом думаю призначити їй пенсію, щоб на прожиття вистачало. Вона — боже створіння. Само собою, не можна припустити, щоб вона під старість, самітна і нещасна, блукала по морях та по лісах і пустелях нового і далекого краю. Так от що я придумав для неї.

Він не забув нікого. Він дбав про потреби й бажання кожного, крім своїх власних.

— Ем’лі, — розповідав він, — буде при мені. Бідолашна, їй потрібні спокій і тиша, доки ми зовсім не зберемось у нашу мандрівку. Вона лагодитиме той одяг, що його треба нам приготувати; і я сподіваюся, що страждання здадуться їй давно минулими, коли вона знову буде біля свого суворого, але люблячого дядька.

Бабуся кивнула, підтверджуючи цю надію, і цей схвильований жест завдав великої приємності містерові Пеготті.

— Ще одна річ, мастере Деві, — сказав Пеготті, засунувши руку в бокову кишеню і з насупленим виглядом витягаючи пакетик, що його я вже бачив, — тут ті банкноти — п'ятдесят фунтів і десять. До цього я хочу прикласти і ті гроші, з якими вона пішла. Я про них її запитував, не сказавши для чого. Я не майстер рахувати. Чи не будете ви ласкаві подивитись, як воно?

Він подав мені свої арифметичні викладки на клаптику паперу і стежив за мною, доки я переглядав рахунок. А рахунок цей був цілком правильний.

— Дякую, мастере Деві, — сказав він, беручи папірець назад. — Ці гроші, якщо дозволите, я перед від'їздом загорну в пакет з написом для нього і вкладу в другий, з написом для його матері, і не більше вжию слів, ніж ось з вами, напишу, що ми собою не торгуємо, і що ми, мовляв, уже поїхали геть і назад цих грошей не візьмемо.

Я відповів, що, на мою думку, так і слід зробити, а коли він вважає це правильним, то вже напевно так і треба.

— Я сказав, що в мене є ще тільки одна справа, а їх було дві, — мовив він з сумною усмішкою, згорнувши пакет і сховавши його в кишеню. — Як виходив я сьогодні вранці з двору, то не знав, чи мушу я сам піти і розповісти Гемові, як це у нас все добре скінчилось. Тож я й написав листа і віддав на пошту. У цьому листі я йому розповів, як все сталося. Розповів також, що завтра приїду, аби залагодити всі наші дрібні справи, і, мабуть, назавжди попрощатися з Ярмутом.

— І ви бажаєте, щоб я поїхав з вами? — сказав я, бачачи, що він не все висловив.

— Якби ви могли зробити мені цю велику ласку, мастере Деві, — відповів він. — Я знаю, він би трохи втішився, побачивши вас.

Моя маленька Дора була в гарному настрої і дуже хотіла, щоб я поїхав, — це було встановлено при поданні справи на її розгляд; отже, я дав містерові Пеготті слово скласти йому компанію. Наступного ранку ми сіли в ярмутський диліжанс і знову помандрували старим шляхом.

Увечері ми йшли вже по добре знайомій мені вулиці, і містер Пеготті, незважаючи на всі мої заперечення, ніс мій дорожній мішок. Я зазирнув до крамниці Омера і Джорема і побачив мого давнього приятеля містера Омера з люлькою в зубах. Мені не хотілося бути присутнім при першій зустрічі містера Пеготті з його сестрою і Гемом, тому я вирішив попросити містера Омера дати мені ненадовго притулок у себе.

— Що поробляє містер Омер? Давненько не бачилися! — сказав я, входячи до крамниці.

Він розвіяв перед собою хмару диму, щоб краще розглянути, хто ввійшов, і з радістю впізнав мене.

— Треба було б підвестися, сер, щоб подякувати вам за таку честь, як цей візит, — сказав він, — але кінцівки мої трохи попсувалися, мене з місця на місце на колесах перекочують. За винятком цих кінцівок і важкого дихання, я почуваюся так добре, як тільки можна, нічого бога гнівити.

Я поздоровив його з гарним виглядом і добрим настроєм і тут помітив, що крісло справді стояло на колесах.

— Дотепний винахід, правда? — спитав він, стежачи за моїм поглядом. — Посувається легше за пір’їнку, і їздити так спокійно, наче в диліжансі. Отакечки справи йдуть. Моя маленька Мінні... моя внучка, знаєте, Мінніна дочка... які вже там в малятка сили, а штовхне рученятками — і мій екіпаж весело котиться, куди заманеться, аж дивитися любо! І вже, скажу я вам, напрочуд зручний стілець для того, хто любить спокійно покурити люльку.

Ніколи я не бачив такого старого, що вмів би так обертати все на