Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— Справді, ви не марнували часу, — відказав я.
— Атож, ми не байдикували, сер! Місіс Геммідж працювала, неначе... та вже не знаю, хто так працював би, як місіс Геммідж! — сказав містер Пеготті, поглядаючи на неї і марно вигадуючи досить похвальне порівняння.
Місіс Геммідж схилилася на свій кошик і нічого не сказала.
— Це та сама скриня, на якій ви, бувало, сиділи з Ем’лі, — прошепотів мені містер Пеготті. — Я її потім візьму з собою. А тут ваша колишня спаленька, подивіться, мастере Деві!.. Погожа сьогодні ніч, кращої бути й не може.
Справді, вітер був несильний, але віяв чимсь сумним; він неначе знав, що старий моряк покидає свою оселю, і скиглив так жалісно, що наганяв журбу. Все вже винесли з човна, навіть маленьке дзеркальце з облямівкою з мушель. Я згадував, як лежав тут, коли трапилася перша велика зміна в моєму житті. Згадував я блакитнооку дитину, яка зачарувала мене. Згадував Стірфорса, і мені здалося, ніби він тут, близько, ніби ось-ось зустріну я його за рогом.
— Мабуть, багато часу мине, доки човен знайде нових мешканців, — сказав містер Пеготті тихим голосом. — Усі тепер вважають це житло нещасливим.
— Він належить комусь із сусідів? — спитав я.
— Одному щогловому майстрові. Там, у місті, — відповів містер Пеготті. — Сьогодні ввечері я віддам йому ключ.
Ми зазирнули до другої комірчини і повернулися до місіс Геммідж, яка все ще сиділа на скрині. Та містер Пеготті попросив її підвестися, бо він уже поставив свічку на камін і хотів підняти скриню, щоб витягти її за двері, перш ніж загасити свічку.
— Даніелю, — сказала місіс Геммідж, раптом залишивши свій кошик і повиснувши на руці у Пеготті, — мій любий Даніелю, ось останні слова, які я скажу в цьому будинку: мене ти не повинен залишати! І не думай мене залишити, Даніелю! О, не думай про це!
Містер Пеготті здивовано поглядав то на місіс Геммідж, то на мене, то знову на неї, немов прокинувшись від сну.
— Не думай, милий Даніелю, не думай! — гарячково говорила місіс Геммідж. — Візьми мене з собою, Даніелю, візьми мене з собою і з Ем’лі! Я буду вашою служницею, терплячою і вірною. Якщо є раби в тих краях, куди ви їдете, то я буду вашою невільницею і буду щаслива, але не залишай мене, Даніелю, бо ти такий добрий і милий!
— Добра моя душа, — сказав містер Пеготті, похитуючи головою, — ти не знаєш, який то далекий шлях, і яке там буде важке життя.
— Ні, я знаю, Даніелю! Я можу собі уявити! — волала місіс Геммідж. — Але ось мої останні слова під цим дахом: я ляжу тут і помру, якщо мене не візьмуть з собою. Я можу копати землю, Даніелю, я можу працювати! Я можу терпіти важке життя. Я можу тепер любити й терпіти... більше, ніж ти гадаєш, Даніелю, якщо тільки захочеш випробувати мене. Я не торкнуся до пенсії, коли б навіть я вмирала в злиднях, Даніелю Пеготті; але з тобою і з Ем’лі я на край світу піду, якщо лише ви мені дозволите. Я знаю, чому; я знаю, ти думаєш, що я, самітна і всіма забута, буду скиглити, але, серденько моє, любий мій, тепер я вже не така! Я не дарма так довго сиділа тут і вартувала, і думала про свої поневіряння; не без користі просиділа. Мастере Деві, скажіть хоч слово за мене! Я знаю його звички і Ем’ліні звички також, мені знайоме їхнє лихо, і я зможу іноді втішити їх і за них попрацювати. Даніелю, добрий Даніелю, дозволь мені поїхати з тобою!
Місіс Геммідж схопила його руку й поцілувала її з незграбним захватом і любов'ю, з незграбною, але щирою відданістю і подякою, на які він заслуговував.
Ми витягли скриню, загасили свічку, замкнули двері ззовні і покинули зачинений човен-будинок, що вирізьблювався темною плямою серед хмарної ночі. Наступного ранку, коли ми поверталися до Лондона на імперіалі диліжанса, місіс Геммідж і її кошик займали одне з задніх місць, і місіс Геммідж була щаслива.
XIV. Я стаю свідком грізного вибуху
Коли до часу, що його так таємниче призначив нам містер Мікоубер, лишалося тільки двадцять чотири години, ми з бабусею почали радитись, як нам слід вчинити, бо їй дуже не хотілося залишати Дору. Ах, як легко мені було тепер носити Дору вгору і вниз сходами!
Незважаючи на вимогу містера Мікоубера, щоб моя бабуся неодмінно була свідком обіцяної ним події, ми були схильні влаштувати справу так, щоб міс Бетсі лишалася вдома, а ми з містером Діком були її представниками. Так ми вже й вирішили, але Дора порушила весь наш план, заявивши, що ніколи не пробачить ані собі, ані своєму поганому хлопчиськові, якщо бабуся залишиться вдома з будь-якого приводу.
— Я не буду розмовляти з вами, — сказала Дора моїй бабці, струшуючи своїми кучерями. — Я буду докучати вам. Я накажу Джіпові гавкати на вас цілий день. Я буду переконана, що ви справді сварлива стара, якщо ви не поїдете.
— Тсс, Квіточко, — засміялась моя бабуся, — ти знаєш, що не можеш обійтися без мене.
— Ні, можу! — заперечувала Дора. — Ви мені зовсім не потрібні. Хіба ви для мене бігаєте цілий день угору і вниз сходами? Хіба ви сидите біля мене й розповідаєте мені казки про Доді, як він бігав у подертих черевиках... ах, який то був бідолашний, куций хлопчисько! Ви ніколи не робите мені нічого приємного, адже ж правда, не робите, мила бабусю?
Дора похапцем поцілувала бабусю і вибачливо додала:
— О, звичайно, ви робите! То я лише жартую. А все-таки, бабусю, послухайте, — додала Дора, пригортаючись до неї, — ви мусите поїхати. Я вам надокучатиму, аж доки не поставлю на своєму. Моєму поганому хлопчиськові я влаштую таке життя, якщо він не змусить вас поїхати! Я робитиму вам такі неприємності!.. І Джіп також! Ви потім довіку шкодуватимете, що не поїхали, якщо не поїдете тепер. Крім того, — додала Дора, відгорнувши волосся і здивовано поглядаючи то на мене, то на бабусю, — чому б вам не поїхати обом? Хіба я така серйозно хвора?
— Що це за питання? Отакої, — скрикнула моя бабуся.
— Які вигадки! — додав я.
— Так. Я знаю, що я дурненька дитина, — сказала Дора, поглядаючи то на мене, то на бабусю, і, повернувшись до мене на канапі, вона склала бутончиком свій маленький ротик, щоб поцілувати мене, — а все-таки, ви повинні їхати вдвох, інакше я не повірю вам, а тоді я... плакатиму.
Я бачив з обличчя моєї бабусі, що вона вже готова поступитись, і Дора також це помітила та збадьорилась.
— Ви повернетесь і привезете стільки новин, що принаймні тиждень знадобиться, аби все розповісти й розтлумачити мені! — сказала Дора. — Бо я знаю, що не скоро зрозумію, коли є там щось ділове. А, напевно, там є щось ділове. А коли ще доведеться щось вираховувати, то я вже не знаю, коли впораюсь, а мій поганий хлопчисько весь час буде ходити з кислою фізіономією. Ось вам! Тепер ви поїдете, правда ж? Адже
