Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— Я прийшла подивитися, — сказала вона, — на забавку Джеймса Стірфорса, на дівча, яке втекло з ним і стало улюбленим об'єктом пліток голоти в її рідній місцевості; на нахабну, зухвалу, досвідчену подругу людей, подібних до Джеймса Стірфорса. Я хочу знати, на що схожа така штучка.
Ми почули шарудіння, немов бідолашна дівчина, на яку сипався цей глум, підбігла до дверей, і немов та, що говорила, миттю заступила їй шлях. Далі на секунду все затихло.
Міс Дартль заговорила знову, зціпивши зуби і тупнувши ногою.
— Лишайтеся тут! — сказала вона. — Або я знеславлю вас на цілий будинок, на цілу вулицю. Якщо ви спробуєте втекти від мене, то я спиню вас. За волосся спиню і підійму проти вас не лише людей, а й усе каміння цього будинку.
Не знаю, що відповіла Ем’лі — така боязка і нерозбірлива була її відповідь. Знову запанувала тиша. Я не знав, що робити, бо хоч дуже хотів перервати це побачення, але відчував, що не маю права з'явитися на очі бідолашній дівчині; один тільки містер Пеготті мусив побачити і захистити її. Коли ж він нарешті прийде? — нетерпляче думав я.
— Ну що ж! — сказала Роза Дартль, презирливо засміявшись. — Я побачила її нарешті! Який же він нікчемний, що міг упійматися на такий гачок, як оця ніжна брехлива скромність, ця смиренно опущена голівка.
— О, заради бога, змилуйтеся! — скрикнула Ем’лі. — Хто б ви не були, але ви знаєте мою нещасну долю, і заради бога милосердного, пожалійте мене, коли ви хочете, щоб і вас пожаліли!
— Щоб мене жаліли? — з люттю повторила Роза. — Що є спільного між нами, на вашу думку?
— Нічого, крім нашої статі, — сказала Ем’лі, зайшовшись сльозами.
— Що й казати, — відповіла Роза Дартль, — велика схожість! І це каже така безсоромна особа, що коли в серці моєму були тепер якісь почуття до вас, крім гніву і зневаги, то й вони прохолонули б. Нашої статі! Ви робите честь нашій статі!
— Я заслужила на це, — плакала Ем’лі, — але це жахливо! Милостива, милостива леді, подумайте, скільки я страждаю і якої зазнала біди! О, Марто, повернись! О, дім мій, рідний мій дім!
Міс Дартль сіла на стілець перед дверима і опустила очі вниз, немовби Ем’лі плазувала на землі перед нею. Тепер я міг розгледіти її тремтячу губу і жорстокі очі, які нерухомо, з виразом несамовитої радості, дивилися в одну точку.
— Слухайте, що я скажу! — скрикнула вона. — Прибережіть ваші витівки для ваших жертв. Чи ви сподіваєтеся зворушити мене своїми сльозами? Не більше могли б ви мене причарувати вашими усмішками, ви, запродана рабиня!
— О, пожалійте мене хоч трохи! — скрикнула Ем’лі. — Згляньтеся хоч трохи наді мною, або я збожеволію і вмру.
— Це було б не великою карою, — сказала Роза Дартль, — за ваші злочини. Чи знаєте ви, що наробили? Чи думали ви колись про дім, який спустошили?
— О, чи минула хоч одна ніч або один день, коли я не думала про це? — заридала Ем’лі.
Тепер я міг бачити її: вона стояла на колінах, відкинувши голову назад, підвівши вгору бліде обличчя, розпачливо заломивши руки, і волосся розсипалося по її плечах.
— Чи була хоч одна хвилина, наяву чи уві сні, коли б цей дім не стояв переді мною такий самий, яким я назавжди покинула його в ті нещасливі дні! О, дім мій, рідний мій дім! О, любий, любий дядю, коли б ти міг знати, яких мук завдасть мені твоя любов з першої хвилини мого падіння, ти б намагався сховати це почуття, хоч як це важко не було б тобі; ти б розгнівався на мене хоч раз у житті, щоб мені було легше зносити свою ганьбу! Нема, нема для мене жодної втіхи на землі, бо всі вони занадто любили мене!
Вона впала ниць перед владною постаттю, що сиділа на стільці, і з жестом благання хотіла схопити край її вбрання.
Роза Дартль сиділа, дивлячись на Ем’лі, нерухомо, немов вилита з бронзи. Її губи були щільно стиснуті; здавалось, — я пишу про те, чому щиро вірю, — вона стримувалася, щоб не вдарити ногою прекрасну постать, яка стояла перед нею навколішках. Я виразно бачив горду леді, і здавалося мені, що вся сила її характеру зосереджується в цьому холодному виразі... Невже ніколи не прийде містер Пеготті?
— Який жалюгідний гонор у цих мерзенних хробаків! — скрикнула Роза, коли настільки вгамувалося гнівне кипіння в її душі, що вона могла заговорити. — Рідний дім! Невже ви уявляєте собі, що я завдаю собі клопоту думати про ваш дім? Невже ви гадаєте, що можете завдати цьому вертепові шкоди, якої не можна було б гарненько компенсувати грішми? Рідний дім! Вас продав цей ваш дім, як продає він усе, чим торгують ці люди!
— О, тільки не це! — скрикнула Ем’лі. — Кажіть про мене, що хочете, але не поширюйте мою ганьбу на людей, так само благородних, як і ви. Адже ви леді, то майте хоч трохи поваги до них, якщо не маєте жалю до мене.
— Я кажу, — мовила міс Дартль, не удостоюючи увагою це благання і відсмикуючи своє вбрання від дотику Ем’лі, немов від зараженої проказою, — про його дім, той дім, де я сама живу. Ось вам, — вела вона далі, з презирливим сміхом простягаючи руку і поглядаючи згори вниз на простерту долі дівчину, — ось вам гідна причина сварки між леді-матір'ю і джентльменом-сином; причина горя в домі, де її не прийняли б навіть наймичкою мити посуд; причина гніву, каяття і докорів! Цей бруд припливу, підібраний на узбережжі для забавки на годину, а потім викинутий назад на своє місце.
— Ні, ні! — зойкнула Ем’лі, заломивши руки. — Коли він уперше став на моєму шляху, — о, коли б не займався цей жахливий день наді мною, коли б він зустрів краще мою труну! — я була вихована в правилах честі, як ви і всяка інша леді. І я була нареченою доброго чоловіка, гідного одружитися з вами або з усякою іншою леді. Якщо ви самі живете в його домі і знаєте його, то вам відомо, мабуть, який вплив може він мати на слабку честолюбну дівчину. Я не виправдовую себе, але я знаю добре, і він також знає, або дізнається про це перед смертю, коли схвильоване сумління потривожить його останні години... дізнається, що він вжив усе своє вміння, щоб обдурити мене, і що я вірила йому, покладалася на нього і любила його.
Роза Дартль скочила зі стільця, відстрибнула назад і розмахнулася рукою з такою несамовитою люттю, що я майже ладен був кинутися між ними. Але удар її повис у повітрі. Міс Дартль задихалася, лютувала, тремтіла з голови до ніг і погляд її, спрямований на беззахисну жертву, являв крайню міру огиди, зневаги й ненависті. Ніколи ще не бачив я такого і ніколи й не побачу.
—
