Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Ми погодилися без усяких подальших нарад, що нам обом треба їхати, і що Дора — маленька шахрайка, яка тільки вдає хвору, аби з нею панькалися. Вона була дуже рада і весела. Увечері ми вчотирьох, тобто моя бабуся, містер Дік, Тредльс і я, поїхали в дуврській поштовій кареті до Кентербері.

У готелі, де містер Мікоубер просив чекати на нього, і до якого ми не без труднощів дісталися серед ночі, я знайшов листа, який повідомляв, що містер Мікоубер прийде вранці рівно о пів на десяту. Після цього ми, тремтячи від холоду, пішли до вказаних нам ліжок через різні вузькі коридори, які так смерділи жирним супом і стайнею, ніби цілі століття купалися в цій суміші.

Увесь ранок блукав я милими старими тихими вулицями і знову походжав під тінню урочистих склепінь і церков. Гайвороння кружляло навколо башт собору, і самі башти, здіймаючись над знайомою місцевістю, порізаною струмками і річками, стояли в світлому ранковому повітрі так спокійно, ніби на землі зовсім не було явища, яке ми називаємо змінами. І все-таки дзвони тоскно калатали мені про зміни в усьому. Вони говорили мені про власну їхню старість, про молодість моєї милої Дори і про безліч людей, які жили, кохали і померли, коли ці самі дзвони, так само, як і тепер, перетікали в гудіння іржавої зброї Чорного принца[28], що й досі висить у Кентерберійському соборі, і розчинялись у глибоких хвилях минулого, мов кола на воді.

З рогу я глянув на старий будинок, але не підійшов до нього, щоб мене не помітили і щоб не попсувати план, якому я повинен був сприяти. Ранкове грайливе сонце золотило покрівлі і ґратчасті вікна, і кілька променів колишнього миру, здавалося, торкнулися мого серця.

Щось із годину гуляв я околицями, і тільки тоді повернувся на головну вулицю, яка тим часом уже скинула з себе нічний спокій. Між людьми, які метушилися в крамниці, я побачив свого давнього ворога, м'ясника, що за цей час дожився до рантових чобіт і немовляти, а також власної крамниці. Він няньчив немовля і здавався миролюбним членом суспільства.

Сідаючи снідати, ми всі були сповнені турбот і нетерпіння. З наближенням призначеного часу наш неспокій зростав. Нарешті ми припинили вдавати, ніби захоплені сніданком, який спочатку був поставлений для всіх нас, за винятком містера Діка, тільки для форми; натомість моя бабуся стала походжала кімнатою; Тредльс сів на канапу і нібито читав газету, хоч видно було, що очі його шукали когось на стелі. Я дивився у вікно, щоб вчасно повідомити про прибуття містера Мікоубера. Мені не довго довелося вартувати; щойно почав годинник бити пів на десяту, як він з'явився на вулиці.

— Ось він іде, — сказав я, — і не в своєму юридичному вбранні!

Бабуся зав'язала стрічки чіпця, в якому вийшла снідати, щільніше загорнулася в шаль, немовби готувалася бути рішучою та невблаганною. Тредльс також войовничо застебнув сюртук на всі ґудзики. Містер Дік від цих дивних приготувань зовсім розгубився, проте визнав за потрібне зробити за нашим прикладом: він обома руками якнайнижче насунув капелюх на вуха і негайно знову зняв його, щоб привітати містера Мікоубера.

— Джентльмени і мем, — сказав містер Мікоубер. — Доброго ранку. Мій любий сер, — звернувся він до містера Діка, який міцно потиснув йому руку, — ви надзвичайно добрі.

— Чи ви снідали? — спитав містер Дік. — З'їжте котлетку!

— Нізащо в світі, мій добрий сер! — скрикнув містер Мікоубер, спиняючи його на шляху до дзвінка. — Апетит і я, містере Діксон, давно вже розлучилися один з одним.

Містер Діксон так зрадів своєму новому імені і відчув себе зобов'язаним містерові Мікоуберу за нього, що знову міцно потиснув йому руку і засміявся, як дитина.

— Діку, — сказала моя бабуся, — увага!

Містер Дік зашарівся і опанував себе.

— Ну, сер, — промовила бабуся, натягаючи рукавички. — Ми готові на гору Везувій чи куди вам заманеться.

— Мем, — відповів містер Мікоубер, — я впевнений, ви незабаром будете свідком вибуху. Містере Тредльс, ви, мабуть, дозволите мені зазначити тут, що ми з вами діяли погоджено?

— Це безперечний факт, Копперфілде, — сказав Тредльс, на якого я глянув здивовано. — Містер Мікоубер радився зі мною щодо своїх намірів, і я намагався дати йому найкращі поради, які тільки міг.

— Якщо я не помиляюся, містере Тредльс, — вів далі містер Мікоубер, — то предметом мого наміру є надзвичайно важливе викриття.

— Надзвичайно важливе, — підтвердив Тредльс.

— Мабуть, за таких обставин, мем і джентльмени, — сказав містер Мікоубер, — ви зробите мені ласку на хвилину віддатися під керівництво людини, яка є не що інше, як уламок корабельної катастрофи, викинутий хвилями морськими на берег людства, але все ж таки є вашим співбратом, позбавленим тільки свого первісного вигляду внаслідок багатьох згубних особистих помилок і непереборної сили обставин?

— Ми цілком покладаємося на вас, містере Мікоубер, — сказав я, — і будемо робити все, що вам завгодно.

— Містере Копперфілд, — відповів на це містер Мікоубер, — ваша довіра в даному разі не зазнає помилки. Я хотів би попросити дозволу піти звідси на п'ять хвилин раніше за вас, а потім прийняти всіх присутніх у конторі Вікфілда і Гіпа, де я служу клерком, з візитом до міс Вікфілд.

Ми з бабусею глянули на Тредльса, і той кивнув на знак згоди.

— Більше нічого, — зазначив містер Мікоубер, — не маю я сказати нині.

По цій мові він, на моє здивування, урочисто вклонився нам усім і зник. Поведінка його взагалі була надзвичайно стримана, а обличчя надзвичайно бліде.

Тредльс тільки усміхнувся і похитав головою (на якій сторч стояло волосся), коли я допитливо глянув на нього. Тоді я вдався до останнього заходу: витяг годинника і почав відраховувати призначені п'ять хвилин. Бабуся тримала свого годинника в руках з тією самою метою. Коли умовлений строк минув, Тредльс подав моїй бабці руку, і ми всі пішли до старого будинку, не вимовивши дорогою жодного слова.

Ми знайшли містера Мікоубера за письмовим столом у конторі, на нижньому поверсі маленької башти, де він щось старанно писав чи старанно вдавав, ніби пише. Велика конторська лінійка була в нього засунута за жилет і стирчала звідти на фут або більше, являючи собою щось подібне до нового жабо.

Мені здалося, що від мене чекають промов, і я почав:

— Як ваше здоров'я, містере Мікоубер?

— Містере Копперфілд, — поважно відповів Мікоубер, — сподіваюся, що бачу вас у доброму здоров'ї!

— Чи вдома міс Вікфілд? — спитав я.

— Містер Вікфілд хворий, він лежить в ліжку, сер, слабкий на ревматичну пропасницю, — відповів він. — Але міс Вікфілд, безперечно, буде рада побачити давніх друзів. Чи не бажаєте увійти, сер?

Він пішов попереду нас до їдальні — першої кімнати, куди завітав я в цьому будинку — і, широко відчинивши двері колишнього кабінету містера Вікфілда, доповів дзвінким голосом:

— Міс Тротвуд, містер Девід Копперфілд, містер Томас Тредльс і містер