Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

— Що трапилося? Чого ви вештаєтеся поночі? — спитав він тоном вартового.

— Там лежить мертвий Комендант. Біля своєї «Тойоти», — сказав Дизьо, цокотячи зубами, і махнув рукою позад себе.

Матога відкрив рота й безгучно ворухнув губами. Я вже подумала, що він онімів, але через якийсь час той озвався:

— Я бачив нині цю його здоровенну машину. Колись це мало статися. Їздив напідпитку. Ви повідомили Поліцію?

— А треба? — спитала я, пам’ятаючи про абсолютно непритомного Дизя.

— Ви свідки, бо знайшли тіло.

Матога підійшов до телефону, і за мить ми почули, як він спокійним голосом повідомляє про смерть Людини.

— Я туди не повернуся, — сказала я, і була переконана, що Дизьо теж не піде.

— Він лежить у колодязі. Ногами догори. Головою долу. Заюшений кров’ю. Скрізь повно слідів. Маленьких, як ратички Козуль, — бурмотів Дизьо.

— Буде скандал, бо це поліцейський, — сухо сказав Матога. — Сподіваюся, ви не затоптали слідів. Ви ж дивитеся детективи, правда?

Ми увійшли до його теплої й світлої кухні, а він залишився біля будинку, чекав на Поліцію. Ми не розмовляли більше одне з одним. Сиділи на табуретках непорушно, наче воскові фігури. Мої думки нагадували важкі дощові хмари.

Поліція прибула джипом за якусь годину. Останнім з машини вийшов Чорний Плащ.

— О, привіт, я так і думав, що побачу тут тата, — саркастично озвався він, і бідний Матога раптом знітився.

Чорний Плащ привітався з нашої трійцею, по-солдатському потиснувши нам правиці, наче ми були якимись скаутами, а він нашим чотовим. Ми саме зробили добрий учинок, і він нам дякує. Лише на Дизя глянув з підозрою:

— Здається, ми знайомі?

— Так, я працюю в комендатурі. Певне, бачилися.

— Це мій друг. Приїздить сюди щоп’ятниці, бо ми разом перекладаємо Блейка, — поквапилася я з поясненнями.

Він несхвально глянув на мене й попрохав сісти з ним до машини. Коли ми приїхали до Перевалу, поліцейські обгородили місце довкола колодязя поліетиленовою стрічкою й увімкнули прожектори. Дощ лив, і в їхньому світлі краплини ставали довгими сріблястими нитками, схожими на ялинковий серпантин.

Ми просиділи в комісаріаті весь ранок, утрьох, хоча, власне кажучи, Матога абсолютно даремно. Він виглядав переляканим, і я почувалася страшенно винною, що втягнула його в цю халепу.

Нас допитували так, наче це ми власноруч замордували Коменданта. На щастя, у них у відділку виявився незвичайний автомат, який робив каву, а крім того готував ще й гарячий шоколад. Він був смачнющий, і це відразу мене підкріпило, хоча зважаючи на свою Недугу, я мала б трохи більше берегтися.

Коли нас відвезли додому, було вже добряче пополудні. Вогонь у печі згас, тож довелося поморочитися, щоб розпалити його знову. Я заснула навсидячки на дивані. Одягнена. Не почистивши зубів. Спала як забита, а над ранком, коли за вікном ще панувала темрява, раптом почула якісь дивні звуки, і мені здалося, наче опалювальний котел перестав працювати, його лагідне гудіння припинилося. Я накинула щось на себе й спустилася вниз. Відчинила двері до котельні.

Там стояла моя Мама, у квітчастій літній сукні та з торбинкою через плече. Вона виглядала стурбованою й збентеженою.

— Заради бога, що ти тут робиш, Мамо? — вигукнула я приголомшено.

Вона склала вуста так, ніби хотіла мені відповісти і якусь мить безгучно ними ворушила. Потім спинилася. Її погляд неспокійно ковзав по стінах і стелі котельні. Не розуміла, куди потрапила. Знову спробувала щось вимовити, і знову спинилася.

— Мамо, — прошепотіла я, намагаючись спіймати її погляд, що повсякчас уникав мене.

Я розсердилася на неї, бо ж вона давно померла. Матері, які вже відійшли від нас, так не поводяться.

— Як ти тут опинилася? Тут не місце для тебе, — я почала було їй дорікати, але раптом мені стало страшенно сумно. Мама поглянула переляканими очима й почала придивлятися до стін, зовсім знічена.

Я збагнула, що ненавмисне витягнула її звідкілясь. Що це я винна.

— Йди звідси, Мамо, — лагідно сказала я.

Але вона мене не слухала, може, навіть і не чула. Її погляд не бажав зупинятися на мені. Знервована, я захряснула двері котельні й тепер стояла по той бік, прислухаючись. Чула тільки шелестіння, щось схоже на шурхіт Мишей чи Короїдів у дереві.

Я повернулася на диван. Щойно я прокинулася вранці воно мені все пригадалося.

6. Тривіальне й банальне

Дика Сарна, що в лісі літує,

Людську Душу від скрухи рятує.

Здавалося, Матога був створений для самотнього життя, так, як і я, але самотність кожного з нас ніяк не поєднувалася з іншою. Після цих драматичних подій життя продовжувалося по-старому. Наближалася весна, тож Матога завзято заходився давати всьому лад і без сумніву в затишку своєї майстерні вже готував різні Знаряддя, якими невдовзі псуватиме мені життя — наприклад, електропилку, секатор і найненависнішу для мене річ — косарку для трави.

Іноді я помічала його худорляву, ледь згорблену постать під час моїх щоденних ритуальних обходів, проте завжди здалеку. Якось навіть помахала йому з гірки, але він не відповів. Може, не добачив мене.

На початку березня зі мною стався черговий Напад, неймовірно дошкульний, і мені на мить сяйнула думка, щоб подзвонити до Матоги або дошкандибати до нього й постукати у двері. У печі згас вогонь, а в мене не ставало сил спуститися вниз. Похід до котельні ніколи не належав до приємних. Я пообіцяла собі, що коли мої клієнти приїдуть улітку до своїх будинків, скажу їм, що на жаль, надалі я більше не візьмуся за цю роботу. І можливо, це останній рік, коли я тут живу. Може, до наступної зими мені доведеться повернутися до свого маленького помешкання на вулиці В’язничній у Вроцлаві, біля самого університету, звідки можна годинами спостерігати, як Одер, наче гіпнотизуючи, вперто котить свої води на північ.

Добре, що мене навідував Дизьо й розпалював вогонь у цій старій печі. Возив із дровітні возиком дрова, просяклі березневою вогкістю. Вони давали багато диму й мало тепла. Зі слоїка квашених огірків і таких-сяких овочів умів зварити смачний суп.

Декілька днів я лежала, підкорившись своєму збунтованому тілу. Терпляче переносила затерпання ніг, і це нестерпне відчуття, наче вони палають вогнем. Пісяла червоним і, запевняю вас, що унітаз, заповнений червоною рідиною, справляє жахливе враження. Заслоняла вікна, бо не могла стерпіти яскравого березневого світла, що відбивалося від снігу. Біль краяв мій мозок.

У мене є така собі власна Теорія. Сталася жахлива річ, а саме те, що мозочок було неналежним чином сполучено з мозком. Можливо, це найбільший збій у нашому програмному забезпеченні.