Дарксіті - Остап Соколюк

— Просто хочу допомогти, — промовив таксист.

— Ти хороша людина.

Для чого ми говоримо такі фрази? Щоб підбадьорити когось? Не думаю, що бути хорошою людиною у цьому місті — добре. Але тут є деякі мешканці, котрі здатні оцінити це, а не використати. Я, наприклад.

Далі ми їхали мовчки. Коли діло дійшло до оплати, я подвоїв тариф Полу. Він не заперечував. Потім я зайшов у свою квартиру і одразу заліз у душ. Коли я уже збирався лягти спати, у двері постукали. Зараза, невже відпочити часу уже не буде?

Я схопив пістолет і рушив до дверей.

— Ну? — вимогливо питаю.

— Раґнар, це я.

Жіночий голос. Навіть — дівчачий. Хто це??

— Ти хто?

— Ліза. Я була у тебе… Три дні тому.

Відчиняю. На порозі стоїть справжнє дівчисько. Хоч, скоріше за все, повнолітнє. Вона незграбно посміхається.

— Я прийшла… Ти не дзвонив. У мене нема твого номеру. Просто хотіла… побачити тебе. Дізнатись, як ти.

Затараторила вона, і я підняв руку із пістолетом. Потік слів припинився.

— Ліза, я рахую до п’яти, а тоді починаю стріляти. У тебе. Раз…

— Ти… ти… — перелякано затинається вона.

— Два…

Дівчина шарпнулась убік до сходів. Через секунду я її уже не бачив. Супер! Думаєте, я повів себе паскудно? Думаєте, вона прийшла до мене по любов? Ніхера. Вона хотіла зневажливого ставлення. І я дав їй цього.

Перед тим, як заснути, я прокручував у голові те, як класно завалив тих трьох вилупків. І це було приємно!

Я спустилась у свої сни, немов у якусь в’язку пітьму. Там було місто. Із темними нічними парками. Темрява у них панує завжди, навіть якщо на вулицях — сонце. Я бачу там величезні багатоповерхові будинки із просторими покинутими квартирами. Інколи у них зяють апокаліптичні діри. Немов гігантські пробоїни у потоплених кораблях.

Це місто було немов величезний мертвий архітектурний дракон. Тут були якісь люди, але їхні обличчя марились, немов дим — неможливо було визначити якісь риси.

Я блукала цими лабіринтами сну і побачила саму себе. Жінку, котра увібрала у себе так багато болю. Я спала, скрутившись на дивані, але серце моє пульсувало світлом. «Що це таке?» — придивилась я сама до себе і прокинулась.

Вху-у-у. Холодно. Звідкись віяло холодним повітрям. Я підвелась із дивану і поглянула на вікно. Так і є — воно було чомусь привідкрите. Може, це Тіна приходила, коли я спала, але не наважилась будити?

Я підвелась, підійшла до вікна і зачинила його. Надворі сутеніло.

— І що, Кален, який у нас план?

Душ. Ранок треба починати із контрастного душу. Навіть такий «ранок». Я поніжилась під гарячою водою і лише у кінці увімкнула крижану. Сон і втому як рукою зняло.

На кухні я зварила вівсянку та двоє курячих яєць. Запарила зелений чай. Інколи, я не така й уже пропаща особа. Принаймні, піклуюсь про своє тіло.

— Алло?

— Алло?

Його голос звучав трохи сонно.

— Розбудила?

— Ні… Все одно треба вставати. А хто це?

Я мимоволі посміхнулась. Більшість людей, якщо не упізнають того, хто їм телефонує, говорять обережно. А він відповідав не запинаючись, хоч і не упізнав мене. Містер безпосередність!

Погратись трошки?

— Одна красива дама. Ти якось підвозив мене.

— Кален?

— Пол?

Ми обоє несміливо розсміялись.

— Пол, невже із красивих дам у твоєму таксі була лише я?

— Е-ем, я просто упізнав твій голос. Я запам’ятовую людей по голосах — специфіка роботи.

— Вони завжди ззаду, — кивнула я.

— Ага… Тебе відвезти на роботу?

— Ні. За мною заїхати.

Думаєш, він не відмовить? Думаєш, він хоче цього? Серце у грудях закалатало. Кален, що з тобою? Пол також розгубився:

— Заїхати?

— Угу… Ти не хотів би десь прогулятись? Кіно?

Ну не вмію я запрошувати на побачення!

— Можна… Кіно? Так, можна. Е-ем, тільки