Прислуга - Кетрін Стокетт
— А ти не думаєш, що ми повинні… спочатку познайомитися? — запитую. — Я маю на увазі, перш ніж підемо на побачення?
— Не нервуй. Ми з Вільямом постійно будемо поруч.
Зітхаю. Це побачення вже двічі скасовували. Можна тільки сподіватися, що його не відкладуть знову. І ще — мені лестить віра Гіллі, що такого, як він, міг би зацікавити хтось, схожий на мене.
— О, і треба, щоб ти прийшла й забрала ці записи, — говорить Гіллі. — Я хочу, щоби моя ініціатива була в наступному випуску, ціла сторінка та фото.
Я мовчу.
— Йдеться про туалети? — Хоча лише кілька днів тому вона порушувала цю тему в бридж-клубі, я мала надію, що про це вже забули.
— Це називається «Санітарна ініціативна норма для прислуги» — Вільяме-молодший, вгамуйся, бо отримаєш у мене, Юл Мей, ходи сюди — й це мені потрібно вже цього тижня.
Я редактор інформаційного вісника Ліги. Але Гіллі її президент. І вона намагається вказати мені, що друкувати.
— Гляну. Не знаю, чи є місце, — брешу.
Паскаґула стоїть біля мийки та крадькома зиркає на мене, ніби чує слова Гіллі. Я дивлюся на туалет Константін, тепер він Паскаґулин. Це поруч із кухнею. Крізь прочинені двері я бачу крихітну кімнату з туалетом, шворку для зливу, лампочку з пожовклим пластиковим плафоном. У маленьку кутову раковину насилу влізе склянка води. Я ніколи не була всередині. Коли ми були дітьми, мама попередила, що відшмагає нас, якщо зайдемо до туалету Константін. Я сумую за Константін більше, ніж за будь-ким у своєму житті.
— Тоді зроби так, щоб місце було, — каже Гіллі. — Тому що це дуже важливо.
Константін жила приблизно за милю від нашого дому, в невеликому негритянському кварталі Готстек, названому так через смоляний завод, який там працював. Дорога до Готстеку пролягає повз нашу ферму з північного боку. Скільки пам’ятаю, всю дорогу вздовж тієї милі вкривали темношкірі діти, що гуляли, гралися та підбивали ногами червоний пил, простуючи на велику трасу 49 ловити попутку.
Дитиною я й сама долала ту гарячу милю. Якщо просила та справно молилася, мама іноді дозволяла мені п’ятничного вечора піти до Константін додому. Через двадцять хвилин повільної ходьби ми проминали магазинчики для чорношкірих, де все коштувало п’ять чи десять центів, потім бакалійну крамницю, наприкінці якої неслися кури, а далі всю дорогу простували повз десятки хитких придорожніх будиночків із бляшаними дахами та перехнябленими ґанками (а ще там був жовтий будиночок, і подейкували, що з його заднього входу продають віскі). Я дуже хвилювалася, що потрапила в такий інший світ, і надто добре усвідомлювала, які добрі в мене туфлі та який чистий мій білий сарафан, випрасуваний для мене Константін. Чим ближчим ставав будинок Константін, тим частіше вона всміхалась.
— Привіт, Птахо Карле, — гукала Константін до чоловіка, що сидить у кріслі-гойдалці в пікапі, продаючи коріння. Торби з корінням сасафраса й локриці, й тайського перцю — все можна купити. Доки ми перебирали коріння, все тіло Константін як ніби хиталося, немов розслабляючи всі суглоби. Константін була не просто високою, вона була товстою. Вона також була широкою в стегнах і мала проблеми з коліньми. Біля пенька на розі її вулиці вона брала до рота трохи тютюну «Геппі Дейз», а потім спльовула так прямо, мовби стрілу посилала. Вона дозволяла мені дивитися на чорний порошок у круглій жестянці та просила: «Тільки мамі не кажи».
Там завжди були собаки, облізлі, з прилиплими до ребер животами, вони лежали просто на дорозі. З ґанку молода темношкіра жінка на прізвисько Кет-Байт кричала: «Міс Скітер! Переказуйте татові від мене вітання. Скажіть, що в мене все гаразд». Мій батько назвав її так багато років тому. Він проїжджав повз і побачив, як скажений кіт нападає на маленьку темношкіру дівчинку. «Той кіт майже з’їв її», — розповідав потім татко. Він убив кота, відніс дівчинку до лікаря й домовився про курс із двадцяти одного уколу від сказу.
Пройшовши ще трохи, підступаємо до будинку Константін. Там три кімнати й жодного килимка, й та єдина в неї фотографія із зображенням білої дівчинки, яку, за словами Константін, вона виховувала більше ніж двадцять років у Порт-Гібсоні. Я була впевнена, що знаю про Константін усе: вона мала одну сестру й виросла на орендованій фермі в Коринті, Міссісіпі. Обоє її батьків померли. Зазвичай вона не вживала свинини, носила 16-й розмір одягу та 10-й розмір жіночого взуття. А я розглядала широку усмішку дитини на фотографії та трохи заздрила, дивуючись, чому в неї нема ще й моєї фотографії.
Іноді до мене приходили гратися дві сусідські дівчинки, Мері Нелл і Мері Рон. Вони були такими чорними, що я не розрізняла їх і називала просто Мері.
— Коли йдеш туди, то стався до темношкірих дівчаток добре, — якось сказала мені мама, і я пам’ятаю, як ошелешено на неї глянула, питаючи:
— А чому ні?
Але мама не пояснила.
Десь через годину приїжджав тато, виходив із машини, давав Константін долар. Жодного разу Константін не запросила його досередини. Навіть тоді я розуміла: ми перебували на території Константін, а у власному будинкові вона не повинна бути до всіх люб’язною. Після цього тато відпускав мене до магазину для темношкірих купити прохолодні напої та льодяники.
— Не говори мамі, що я дав Константін ще трохи грошей.
— Добре, татусю, — відповідала я. Це був наш єдиний секрет.
У тринадцять мене вперше обізвали потворою. Це зробив багатий друг мого брата Карлтона, коли вони вибралися постріляти у польових умовах.
— Дитинко, чому плачеш? — запитала мене Константін на кухні.
Я їй зізналася, що той хлопець мене обізвав. По обличчі текли сльози.
— Ну? А ти така?
Я кліпнула, припиняючи плакати.
— Що я?
— Євгеніє, тепер слухай сюди, — Константін єдина, хто хоча б іноді дотримувався маминого правила. — Потворність живе всередині. Потворно бути жорстокою людиною, що завдає людям болю. Ти така?
— Не знаю. Я так не думаю, — плакала я.
Константін сіла поруч мене за кухонний стіл. Я чула хрускіт її спухлих суглобів. Вона міцно притиснула свій великий палець до моєї долоні. Ми обоє знали, що це означає Послухай. Послухай мене.
— Щоранку, до того часу, поки не вмреш, ти муситимеш вирішувати. — Константін була так близько, що я бачила її темні ясна. — Ти маєш питати себе: А чи повинна я вірити всьому, що ті дурні скажуть про мене сьогодні?
Її великий палець був притиснутий до моєї долоні. Я кивнула, що зрозуміла. Я була досить розумною, щоб утямити, що вона мала на увазі білих людей. І хоч я, як і раніше, почувалася нещасною й знала, що, найбільш імовірно, негарна, це було вперше, коли вона розмовляла зі мною, ніби я є чимось більшим, аніж дитиною білої матері. Усе життя мені вказували, як думати
