Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Гетьман сердився. Долішня його губа тряслася. Чоло то морщилося, то вигладжувалися складки. Аж сів і лице лівою рукою накрив.

— Гей-гей Кочубей! — зітхав Горленко. — Такий знатний старшина, і на горло карають. Оставляй маєтки, землі, гроші, усяке добро і голову на колоду клади.

— Щастя його, що в Москві не карали. Там умертвлюють помаленьки, щоб посмакував, що таке смерть.

— Дикуни!

— А як же ти, пане гетьмане, зробиш? — питався Зеленський. — Скараєш чи ні?

— Власне, з думками б'юся, карати чи ні? На всякий спосіб пошлю по них і спроваджу тут.

— Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано зробили Кочубей і Іскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишні товариші наші. Як треба покарати, то покарати, але знущатися не слід. Це не по-людськи!

— Про знущання і бесіди нема, — тер чоло рукою гетьман, — думаю, чи не ратувати б їх.

Старшини переглянулися по собі. Пригадали собі тую велику небезпеку, на яку виставляв їх Кочубей. Розуміли, що коли б цар повірив був у донос, то покарав би був на горло не лиш гетьмана, але й усіх вірних йому старшин. Так звичайно робили царі, виходячи з того заложення, що гетьман радиться своїх старшин, і тому вони вкупі з ним мають відповідати. Ні одного з них не було б нині на світі. А жінки їх, а діти? Чи не подумав об тім Кочубей? Не тільки думав, а може, й хотів. Він і його дружина, горда Любов Федорівна. Помилувати Кочубея — значиться, і на будуче виставляти себе і діло на нову небезпеку. Хто раз ступив на таку дорогу, цей не заверне з неї. Доносив цареві, побіжить з доносом до короля. Натура вовка до лісу тягне. Довго думали старшини.

Гетьман ніби заснув. Ніхто не догадувався його гадок, його важкої боротьби між розумом і серцем.

Серце пригадувало Мотрю, розум казав покінчити раз із Кочубеєм. Поки його, поти й небезпеки. Що значить донощик Кочубей супроти діла, на котре рішився гетьман!.. Хай гине!.. «Спасай його!» — благав голос, що нагадував Ковалівку, Бахмач, останню любов, як останній погідний день осінній.

Не міг рішитися, рішення віддав старшинам.

— Що мені робити з Іскрою і Кочубеєм? Порадьте, кажіть! Як скажете, так і буде.

Питання заскочило старшин. Зеленський:

— Маємо їх судити?

Горленко:

— Ніби так, тайним, товариським судом.

А Ломиковський:

— Треба виконати присуд.

— Конче? — спитав гетьман.

— Так.

— Чому?

— Бо не виконати не можна.

— Але можна зробити так, щоб і виконувати не було на кім.

— А як знов до москалів підуть? Чому ж не втікали, заки їх арештовано? Мали час. В Осипова протекції шукали. Берім таке. Ми переходимо до шведів, Кочубей та Іскра остаються на Україні і — тріумфують. Цар нагороджує їх, вони все до своїх рук прибирають. Подумати тільки, що станеться тоді з родинами й маєтками близьких тобі людей.

— Аз воєнного боку, — почав Горленко, — ще гірше. Залишиться таких двох визначних старшин, як Іскра й Кочубей. Кочубей знає всі ходи й переходи, всі наші секрети. Підіймуть народ проти тебе, счиниться нова домашня війна. Годі милувати їх.

— Не знаю, — відповів гетьман, — чи цар мені їх до помилування предложить. Мабуть, ні. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тільки присуд виконати велить, тут для більшого постраху, щоб ніхто на гетьмана доносити не важивсь.

— Отож-то і є! — підхопив Ломиковський. — Кара на Іскру й Кочубея піднесе авторитет гетьмана в очах старшин і народу. Може, це і здержить не одного від подібного кроку. Будуть бояться. А пустиш чи дозволиш виховзнутися їм з-під меча Теміди, так скажуть: «Можна доносити на гетьмана. Не карає».

Гетьман бився з гадками. Пригадувався йому Пілат і вмивання рук. Не хотів того. Шукав якоїсь розв'язки.

— А коли б я здержав екзекуцію і від себе царя о помилування прохав, — як гадаєте, панове?

Ломиковський стояв на своїм:

— Того ніяк не годиться робити. Цар може наново розглядати діло, може й нас покликати на суд, а в першу чергу Апостола. Не знаю, чи видержить хто катування московські, а говорити на муках є тепер що.

— Це правда, є тепер що зізнавати, — притакували старшини.

— А винен же Кочубей чи ні? — спитав нараз гетьман.

— Перед царем — ні, перед Україною — так.

— Щоб придобритися цареві, зраджував наші тайни.

— Свого гетьмана продавав.

— Давнього товариша й добродія.

— Що дякуючи йому дійшов до маєтків і значіння.

— Треба раз покінчити це діло.

— Треба.

— Треба.

Всі притакували, один Орлик мовчав.

— А твоя гадка яка? — спитав його гетьман.

— Моя річ, ваша милосте, писати. Хай говорять старші. Гетьман глянув на свого писаря з-під ока.

— Молися, Пилипе, яко хощет Господь, да устроїт.

Орлик очі спустив.

Гетьман відпустив старшин і лишився сам. «Значиться, треба покарати. Важко». Нараз пригадав собі Чуйкевича. Не слід, щоб він був у таборі. Він же Кочубеїв зять. Казав покликати його.

— Ти не жінка, а козак. Не потрібую таїти перед тобою правди. З тестем твоїм погано діло стоїть. Цар хоче скарати його на горло. Присуду я ще не читав. Може, він і не такий-то жорстокий. Бог ласкав.

Чуйкевич мовчав. Дивився перед себе. Гетьман глянув на його і продовжав:

— Тесть твій завинив. Не переді мною, а перед справою.

Доносом своїм міг на цілий край стягнути велику біду, міг попсувати всі наші сподівання.

— Міг, — потвердив Чуйкевич.

— Жаль мені тебе. Хоч вчинок тестя на зятя ніякої тіні не кине, а все ж таки прикро, бо це тесть. Розумію і спочуваю тобі.

Гетьман подав Чуйкевичеві руку.

— Ще більше жаль мені твоєї дружини. Це ж донька, котра все ж таки батька свого любила. Не треба її самою в такому горі оставляти. Їдь