Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Пилипе! — почув м'ягкий оксамитовий голос.

— Слухаю милості вашої, — відповів, підступаючи до гетьманської руки.

Перед ним лежав гетьман Мазепа.

— Важко тобі. Пилипе. Гадаєш, мені легко? — казав гетьман, беручи Орлика за руку і притягаючи його до свойого ліжка. — Сідай. Побалакаємо хвилину. Багато часу не маю. бо нині ще треба бачитися з тринітарем, з отсим шпигом, знаєш.

Орлик сів на краєчку лавки. Голова йому горіла.

— Хвилюєшся? — почав гетьман. — Розумію тебе. Жінка, діти. Що ж! Кажи. Коли в тебе сили нема, я не налягаю, іди до них. Важко мені оставатися без тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемінився. Краще випущу його з клітки, хай летить.

Орлик віри ушам своїм не йняв. Чи справді він це чує, чи лиш йому в бреду верзеться?

— Кажи, Пилипе, кажи! Ще час. Ще можеш умити руки свої, як Пилат, простять тобі. За декілька днів, може, буде запізно. Рішайся!

Орлик незчувся, коли коліна його опинилися на долівці, а голова припала до постелі.

— Пане мій! Не проганяй мене від себе. Не гідний я ласки твоєї, не варт бути вірником твоїм, бо я лиш чоловік. Але — поборю я ворога в собі, не зраджу тебе, як жінці і дітям своїм щастя бажаю.

Почув долоню гетьмана на своїй голові.

— Недобру клятву проговорив ти, Пилипе. Щастя жінці й дітям своїм бажати і мені вірним оставатися — не все одно. Родина — щастя і служба вітчизні своїй — теж щастя. Подружити ті два щастя з собою — це вже забагато добра. Треба забути про одно, щоб другому служить. Я про все думав, Пилипе. Про жінок і дітей ваших теж. Не хочу їх безпомічними лишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити їх перед важкою рукою царя, котрий навіть Меншикова в злості не щадить, не знаю. І тому, жалуючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, іди до них.

— Остануся біля тебе, Іване Степановичу, аж до смерті.

— Моєї?

— Ні, своєї. Так мені, Боже, допоможи!

Гетьман підніс його і казав сідати.

— Що ж там письмо? — спитав нараз другим голосом, спокійним, діловим. — Написав Ломиковський? Покажи!

Гетьман прочитав.

— От тут ще треба справити, Пилипе, щоб сумніву ніякого не було.

Подиктував в однім і другім місці змінені речення в тій самій актовій мові, в якій зложено було письмо і якою він писав свої універсали й листи до полковників і старшин.

— Підеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання і щоб завтра вранці приніс мені. Хай прийде також Апостол, Горленко, Зеленський і, розуміється, ти. А тепер зайди до холодної, виведи звідтам нашого шпига і достав його тут. Поклич Кендзеровського.

Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз завернув його.

— Якщохощет Господь, да устроїт. Пригадуєш собі?

— Пригадую.

— А все ж таки маєш час до завтра, роздумай гаразд.

Діло велике й важке. Якщо не почуваєш у собі сил витривати біля мене аж до кінця, щасливого або ні, так краще скажи, і відпущу тебе.

— Витриваю, милосте ваша!

Кендзеровеький перший прийшов. Поміг гетьманові вбратися і накрив стіл до вечері.

Робив це, коли гетьман не хотів мати ні чурі, ні служок біля себе, довіряв йому. Стародубського полковника свояк, дослугував ранги біля гетьмана, до котрого приляг цілим серцем.

— Що чувати? — спитав його гетьман.

— Нічого незвичайного. В таборі, як в улику, шумить. Так перед кождим походом буває. Козаки хвилюються.

— Що кажуть?

— Всячину торочать. Той клянеться, що на шведів у степу наткнувся і ледви втік, другий запорожців бачив, як із Січі до нас тягнули, третій короля Станіслава десь пізнав, — чого хто собі бажає, те й увижається йому.

Гетьман усміхнувся.

— Нашим усе чогось нового захочеться.

— Надокучила Москва.

— І ти на тую нуту співаєш? А дух у таборі який?

— Як звичайно, козацький. Молодики сумують, а старші розважають себе і їх, то жартами, то чаркою.

— Розважають?

— Розважають, милосте ваша.

Кендзеровський бачив, що гетьман не від того, щоб щось веселого почути.

— Вчера був я свідком веселої приключки.

— Якої?

— У вдарній сотні Прилуцького полку гостилися старшини. Сотник Федір, випивши трохи, куняв. Нараз хтось гримнув: «В удар!» Старий сотник зірвався, вискочив з куріня, допав коня і сів, але лицем не до голови, а до хвоста. Товариство в сміх. Котрийсь із молодших і каже:

«Ваша милість їдуть назад».

Сотник страшно подивився на нього.

«Не знаєш, куди їду, так і знати не можеш, чи вперед іду, чи взад. Це одно, а друге, як треба, то поверну конем і поїду вперед, а третє, піди-но ти краще та купи мені табаки» (він родом із-за Збруча й нюхає табаку). Насилу зняли його з коня.

— Краще жартувати, аніж сумувати, але ось і Орлик шпига веде.

Гетьман гукнув на шпига:

— Увійди!

Цей, згорблений, увійшов у шатро. Але як тільки опустилася за ним занавіса, випрямив спину і латинським привітом повітав гетьмана. Кендзеровський подав зимну вечерю і налив чарки. Гетьман відправив його з шатра з тим, щоб, як затрублять у таборі на сон, прийшов до нього.

Гетьман з тринітарем по-латинськи балакали. Гетьман дякував йому за корисну і справну вислугу, нагородив щедро і вгостив на славу.

— Діло добігає до кінця, а тоді пічнеться щолиш властива акція з новими союзниками. Поїдеш, отче, до княгині Дольської і перекажеш їй наш привіт і щиру подяку. Завтра мої старшини довідаються правди. Нині я їх приготовив до того. Поки що все складається щасливо. Старшини написали мені прохання, щоб я переходив до Карла. Завтра письмо буде в моїх руках.

Тринітар затирав руки.

— Ad maiorem gloriam Dei [31]. Все в Божих руках, ясновельможний пане.

— Авжеж, що не в наших. Волі Божої нікому не минути, ї робимо що можемо,