Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
Товпа подавалася взад, дальше. Між нею і білим конем росла широка смуга, озарена червоним світлом смолоскипів, з котрих на стоптану мураву скапувала перетліла смола.
Товпа втікала перед білим конем і перед очима гетьмана, що росли й пламеніли, як зорі, як смертоносні кулі, вилітаючі з цівок. Влучали, разили, спричинювали біль. Біль сорому, глуму, зпрдливої наруги. На смугу між білим конем і чорною товпою не виступав ніхто.
— Нема таких? Тишина.
— Нема таких?
Відгомін повторює: та-ких!
— Втретє і востаннє питаюся вас, панове козаки, чи нема між вами таких, що завтра спроможні зробити новий бешкет, новим соромом обезславити наш останній козацький табор?
— Нема! Нема! Нема! — загомоніло кругом. Гетьман шапку знову з голови скинув, направо й наліво нею махнув:
— Вітаю вас, що обіцяли доховати віри батькам своїм, вітаю козаків українських, котрих обіцяв повести крізь огонь і воду по добро і славу. І знайте, скорше місяць відірветься від неба, ніж я покину вас!
— Хай жиє Іван Степанович! Хай жиє гетьман!
— Спокійно і карно розходіться по куріням своїм. Ніхто за нинішню тривогу не буде відповідати. На це вам моє слово.
— Спасибі, батьку наш!
— Але якщо ви ще раз зважитеся заколот який піднімати, покараю гостро, безмилосердно, за нині і за той раз. Розходіться!
Білий кінь стояв на чорнім майдані, поки останній чоловік не зійшов із нього.
Меркли зорі. Лягали поранні імли Проймаючий вітрець потягав від лугів.
— Звичайний інцидент, — казав до Апостола гетьман, — а панове-товариші ребелію з нього зробили. Доброї ночі вам. Заходьте вранці до мене.
ГОДІ
Ломиковський, Горленко, Апостол і Зеленський раннім ранком ішли головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра. В таборі було спокійно, як ніколи.
Козаки милися, кормили коней, дехто мовив поранню молитву.
Нігде ні сліду вчорашньої тривоги. Де яка була зломана шабля, втоптана в болото шапка,
відірваний від жупана рукав, позапрятували і кров попритрушували землею.
— Тільки зуб не один у болоті остався, — завважив Данило Апостол.
— В козака зубів повна губа, як виб'ють два-три, не почує.
Гетьман дожидав їх у шатрі.
Гладко вибритий, гарно вбраний, вітав їх своєю звичайною усмішкою.
Ломиковський добув в киреї зложений удвоє великий лист паперу.
Гетьман прочитав його уважно. — Тепер гаразд. Усе як слід, виразно і ясно. Знаю, чого
хочете від мене і постараюся вволити вашу волю.
— Не нашу, а й свою.
— Рад буду, якщо ваша воля моєю стане. Підпишіть же тепер.
Поклав лист на столі, старшини підписували, як учора.
— Так. А тепер принеси, Пилипе, Євангеліє і хрест, знаєш котрий.
Апостол заглянув до одного й до другого переділу шатра, — не було нікого. Зеленський зазирнув крізь віконця, — ні живого духу кругом. Горленко викресав огонь, роздмухав чир і засвітив свічки.
Святочний настрій запанував у гетьманському шатрі. Крізь віконця, заслонені шовковими тонкими занавісками, пробивалося поранкове сонце. Блідо горіли свічки. Полинялими красками розцвіталися вишивані на шовках квіти.
— Присягніть на святе Євангеліє і на хрест з часткою животворячого древа, що це, що написали ви мені, написали свідомо, щиро і що не відступите від того ніколи й за ніяку ціну, а так само і не відступите від мене, коли я згідно з бажанням вашим перейду до короля Карла.
— Присягаємо! — повторили за гетьманом, підносячи праву руку вгору, і поцілували хрест і Євангеліє.
— А тепер і я, гетьман Іван Степанович Мазепа, присягаю вам, старшинам моїм, у слушний час перейти з вами на бік і під протекцію його милості короля шведського Карла XII, щоб визволитися з неволі московської і зробити Україну незалежною державою. Так мені. Боже, допоможи...
Гетьман уста до Євангелія і до Христового Розп'яття приклав.
Скінчили...
Зеленський погасив свічки, Орлик сховав Євангеліє.
Гетьман просив старшин сідати.
— Не гощу вас, бо ще рано.
— Рано і не потрібно, — відповів Ломиковський. — Після такої хвилини краще постити й причащатися.
— Важна хвилина! — докинув Апостол.
— Преважна, — повторили й другі.
— Може, — казав гетьман, — важніша навіть від коломацької ради. Не важко-бо прийняти до рук булаву, а важко її щасливо донести до гробу. Під нову державу основи кладу. Поможіть мені. Як не підставимо спин усі враз, і хата впаде, і будівничі згинуть. Поб'є. Так не раз бувало.
— Не бісурмени ми, додержимо присяги.
— Я також. Вірте!.. А тепер, як своїм одномишленникам і співробітникам, кажу вам, що в мене є посол від Карла.
— Від Карла?
— Від Карла XII, шведського короля, його милості. Цей шпиг, що його вчера мало не роздерли козаки, — чули?
Всі, як сиділи, зірвалися з місць.
— Іване Степановичу!
— Батьку ти наш!
— Посол від шведського короля?.. Боже!
— Кажи, з чим прибув?
— Що каже король?
— Чи бере нас під свою протекцію?
— Не під протекцію бере, а гваранцію самостійної держави дає, — відповів, заспокоюючи їх, гетьман.
— Самостійну державу гварантує Карло? Невже ж це правда? Не жартуєш ти?
— Король Карло з військом на Україну прийде. Поможе нам визволитися з-під власті Петра. Українські землі, які вкупі відіб'ємо собі, до нас прийдуть. Усі українські землі належатимуть до одного українського гетьмана-князя, ціла Україна під одною булавою заживе.
— Ціла?
— Неподільна. Карло ні гербу нашого не нарушить, ні титулу. Королівське слово дає. Його міністер, Піпер, документ укладає.
Старшини гетьмана за ноги обіймали.
— Батьку ти наш. спасителю наш добрий!
По руках цілувати хотіли. Один другого обіймав.
— Не лобзачіє ти дам, яко
