Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий

Богдан Лепкий

МОТРЯ

Історична повість

--------------------------------------

Від видавця:

У виданні вміщено першу з історичних повістей, що складають трилогію (за визначенням автора) «Мазепа». Насправді ж — повістей п'ять. І хоч вони послідовно відтворюють хронологію подій, кожна з них має самостійне значення, тому й публікувалася автором окремо.

Услід за цим виданням («Мотря», історична повість) видавництво випускає: «Не вбивай», «Батурин», історичні повісті; «Полтава», історична повість; «З-під Полтави до Бендер», історична повість.

Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639—1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.

У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.

Видання подається за сучасним правописом із збереженням лексичних, морфологічних, стилістичних особливостей мови автора — українського письменника, родом з Галичини, який жив і творив у 1872—1941 роках.

ТОМ ПЕРШИЙ

Пам'яті батька

ЦАР

Оркестр заграв "Гей, не дивуйтесь", і в бенкетний зал увійшло 12 хлопців у білих фалендишових каптанах і в жовтих чобітках зі срібними підківками. Один в одного гарні, як мальовані, рівного росту, з рівно підстриженим русявим волоссям; вуси їм ще й не засівалися. По двох несли великі срібні підноси, на котрих, ніби живі, зривалися до лету великі фазани. Хлопці рядом уставилися від дверей до креденсу, біля котрого за бар'єром тупцював старий ключник і поралося двох крайчих.

Ті розглянули підноси, чи страві чого не хибує, вибрали щонайкращий і разом з хлопцями, котрі його тримали, пішли через зал у верх стола, де сидів... його величество цар Петро.

Наліво біля царя — Олександр Данилович Меншиков, а направо — господар хати Іван Степанович Мазепа.

Крайчі склонилися низько, й хлопці пристанули між царем і гетьманом.

Гетьман доторкнувся рукою важкого підносу і попросив високого гостя, щоби ласкав почати страву.

Високий гість був справді високий, а буйна темна грива робила його ще вищим, бо інші гості здебільшого були гладко причесані. Пир тривав вже яку годину, з'їли страв чимало, а чарок випили ще більше, що й видно було по червоних обличчях і потусклих очах, котрі всміхалися тим солодким усміхом, який викликує сите задовілля.

Обличчя Петра, жовтувато-бліде, широке, мов надуте, подобало на місяць уповні, тільки що на місяці голим оком не побачиш тих мертвих гір-вулканів, які на ньому є, а на царському виду було чимало прищів, з яких струмками спливав піт, бо жара надворі стояла величезна. Була половина липня, коли у Києві починаються найбільші спеки.

Цар порозпинав свій генеральський каптан так, що тільки лента від Первозванного Андрея не пускала наверх сорочки. Але й це не багато помагало. Йому подавали одну хустину за другою до втирання лиця, і він їх мокрими відкидав поза себе, де стояло двох, мов струна витягнених, лакеїв. Остання одному з них попала просто на голову, і лакей так і стояв з нею, не сміючи скинути з себе високоцінної реліквії. Полковник Апостол перший побачив це і всміхнувся своїм лівим оком, а за ним стали й другі підсміхатися та штовхати себе, аж гетьман шепнув Войнаровському на вухо, щоби зняв хустину з лакея, що цей і зробив. Але саме тоді Петро знову відкинув хустину і мало не попав нею у лице Войнаровського.

— О, пардон, мосіє Войнаровскі, — сказав і розсміявся своїм голосним хохотом.

Щолиш тоді всі стали голосно сміятися, аж зал гуготів.

Тільки світлійший Олександр Данилович Меншиков навіть оком не моргнув. Сидів випрямлений, доторкаючись всіма десятьма пальцями стола, прикритого дорогоцінним обрусом, мережаним та вишиваним у полтавські квіткові узори шовками лагідних красок, що ніби полиняли на яркім київськім сонці.

— Гарні у вас птиці літають, Іване Степановичу, — сказав цар, встромляючи бажантові [1] ніж у хребет з такою силою, що хлопці з підносом аж присіли. — Чи то тутешні, чи заграничні?

— З мого хутора на Бондарівні прилетіли до стіп вашого величества.

— Не до стіп, а до зубів і до жолудка, пане гетьмане, — відповів цар, набираючи собі спорий шматок і стільки ж накладаючи на срібну тарілку гетьманові.

Гетьман припіднявся і подякував цареві, а крайчим дав головою знак, щоб піднесли страву Меншикову.

Тоді й решта хлопців з підносами підійшли до столів, і пишні птиці пропадали, роздроблюючися по тарілках так, що тільки хвости й крила осталися на підносах.

— Щоби ця птиця в жолудках не літала, то треба її напоїти анижівкою, — сказав пар.

Гетьман, побувши це, сейчас власною рукою налив і підніс цареві велику золоту чарку, на якій по-мистецьки вирізьблений був гулящий похід Вакха.

Цар підняв чарку, а на галереї роздалось многолітствіє, виконане гетьманським партесним хором. Дисканти, альти, тенори й баси були так гарно дібрані і так зіспівані, що подобали на один чарівний інструмент, на якім грав якийсь незвичайний мистеиь.

— Не знаю, що у вас, Іване Степановичу, краще, анижівка чи хор. Їй-Богу, такої анижівки я зроду не пив, — сказав цар і поставив чарку на стіл з такою силою, що будь вона зі шкла, то вдребезги розлетілася б.

— Радується вельми серце моє господарське, що наш домашній трунок припав до вподоби мому найдостойнішому гостеві, і, коли сміливість моя не переступить меж. дозволеної приличності, я осмілюсь одну барилочку напитку цього покотити до воріт нової столиці.

— Та що ж, — відповів цар, — поляки кажуть: добрий трунок на фрасунок; коти, Іване Степановичу, коти! Будемо пити за твоє здоров'я та думати, як би тобі віддячитися за таку анижівку. Правда, Даніліч?

— Що ваше царське величество звелять сказати, все суща правда, — відповів Меншиков, зриваючись з місця і стаючи з руками по швам.

— Сідай, князю! — гукнув на нього цар і сіпнув так сильно за рукав, що Меншиков перестрашено глянув, чи він ще рамена тримається. — Ти ж не бублики продаєш, — говорив до нього півголосом, — а на пиру в гетьмана за столом сидиш, зрозумів? А пустих компліментів теж не потребуєш казати, бо я на них не ласий. Говори прямо, що славна Мазепина анижівка і що ти її вип'єш, якщо я тобі