Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
Чуйкевич поклонився.
— Їдь тоді зараз, таки нині. Возьмеш козаків, десятків два, батуринців. Дорога не близька, поспішай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе. А помовчавши хвилину:
— В Батурині маю для тебе роботу. Слухай!
— Слухаю милості вашої.
— Батурин — резиденція наша. У війні всяко з резиденціями буває. Вони в першу чергу виставлені на небезпеку. Там усякого мого добра чимало. Дам тобі повновласть порядкувати ним. Що можкна добре в землю зарити або замурувати — зарий і замуруй, що ні — приладь, щоб скоро можна на палуби покласти. Опіці Божій поручаю тебе.
Гетьман пригорнув Чуйкевича до груді. Цей чув, як щось здавило його за горло, запекло в очах.
Насилу здержуючи сльози, вибіг з шатра.
Гетьман прозожав його очима.
«Так воно, так! Терплять невинні люди. Жаль такого доброго козака. Пильний і терпеливий. Не висувається вперед, не жадає для себе багато. Таким найгірше на світі. За те нагородив його Бог тим, чого другим відмовив, — Мотрею. Терпить за себе і за неї, бо любить її. Тяжко йому. А невже ж мені легко?»
Гетьман подзвонив на чуру.
— Подати мені коня!
— Хто поїде ще?
— Двох дежурних старшин і ти. Більше ніхто.
Гетьман об'їхав табор і повернув на полеву дорогу. Пустив свого сивого вперед. Оподалік їхали старшини і чура.
Хвилювала степова трава, пахли цвіти, сонце пекло.
Гетьман довго не вертав до табору.
В БАТУРИНІ
Чуйкевич їхав і думав про Мотрю. Знав, що вона вернула з прощі і з хутора переїхала в Батурик у батьків двір, на котрому декілька світлиць відведено для молодого подружжя. В другому дворі жила Любов Федорівна, відокремлено, як покутниця.
Біля неї була лиш одна людина з прислуги, варта не допускає нікого, можна собі уявити, що діється в душі тієї гордої жінки.
Чуйкевич не жалував тещі. Багато нагрішила. Тестя жаль було, слабий, дав намовити себе до злого.
«Що робить Мотря?»
Не так-то давно розлучився з нею, а здається — роки, не зазнав її ласки, а тужить, як за коханкою, не жалувала його, а він віддав би тепер половину свого життя, щоб облегшити її горе.
«Що робить Мотря?» І на тую згадку принаглював коня.
Козаки-батуринці насилу поспішали за ним. Нігде не спинялися довго. Спочивали стільки, щоб не заїхати коней. Добрий кінь — річ дорога. А ще в час війни.
На останньому нічлігу снилася Чуйкевичеві Мотря. Нищим роздавала гроші. З піднесеною головою, горда.
Такою, на своє превелике диво, він і застав її. Стрінулися в городі, як тоді, в Ковалівці, коли з листом від гетьмана приїхав.
Не дзвонили пильні дзвінки, не цвіла дівина, стара няня не шкандибала в покої, підпираючися костуром. Мотря, почувши тупіт кінських копит, пустилася до брами.
Зіскочив з сідла, підбіг, пригорнув до себе.
Усміхнулася усміхом сумовитим.
— Ти звідки тут узявся?
— Гетьман прислав.
— Гетьман? Пощо?
— Невже ж не рада, що приїхав?
— Рада, але пощо він тебе прислав? В канцелярії тепер багато роботи.
— Більше, ніж сил і часу. Але і в Батурині не сидітиму даром.
— Сподіваюся.
Прямували до оброслого виноградом ґанку, і Чуйкевич розказував своїй дружині, пощо його гетьман прислав.
— Видно, нічого доброго Батуринові сподіватися.
— Звичайно, — війна, а це столиця.
— Так я собі й гадала. Знаєш, батуринці наче б щось прочували, готовляться. Направляють вали, прочитують рови, частоколи скріпляють. Звідси видно. Ось глянь.
Стояли на східцях, і Мотря рукою показувала в напрямі замку.
— Бачиш, навіть вежі лаштують. Час позрушував каміння. Такий гарний замок. Гармати теж попрочищували й наготовили кулі, — додала тихішим голосом. Не боронила, коли муж взяв її за руку і приклав до своїх уст.
— Ходжу туди щоднини.
— Куди?
— А на замок.
— Що ж ти робиш на замку?
— Помагаю. Жінки теж працюють. Невже ж я гірша від них?
— Краща.
— Не жартуй.
— Говорю щиру правду.
— Тихо вже!
І рукою затулила йому уста.
«Боже ти мій, вона, мабуть, не знає! Мабуть, ще вість до Батурина не наспіла про допити Кочубея; про муки і кару! Як їй це сказати?»
— Тільки й моєї потіхи, Іване, — казала, зміняючи голос. — А то не знаю, що б я тут робила сама, без батька, мами і — без тебе.
Пригорнув її до грудей і гладив волосся рукою. Яке гарне, буйне і м'ягке, як шовк... «Як їй це сказати?»
— Підемо в хату. Ти здорожений. Скажу подати води, перезуйся і перебери білля.
Ніби музики грали.
Побігла. Стояв серед світлиці, простуючи кості. Тріщали.
Про козаків забув.
Вибіг до них.
Там уже ціла товпа: батьки, рідня, дівчата. Боже ти мій! Яка радість. Скільки питань! Де таких слів узяти, щоб ними виповісти усе нараз, — скоро, скоро, скоро!
Тільки чура осторонь стояв. В нього не було нікого. На людську радість крізь свій смуток дивився.
Чуйкевич козаків до завтра відпустив, чуру з собою забрав.
Вертаючи до ґанку, питався кождого дерева і кождої квітки: «Як їй це сказати?»
Важнішого питання в цей мент не було для нього на світі.
Вмитий і перебраний увійшов до світлиці, де чекала на нього з вечерею Мотря.
Про перше забув, на другу задивився.
— Не бачив мене, — спитала, всміхаючися злегка.
— Не надивлюся, Мотре. Ти щораз краща стаєш. Тільки приблідла мені.
— Сонця мало, а багато хмар.
— Над Батурином?
— Над нами.
— Знаю, Мотренько, знаю.
«Як їй це сказати?»
— Гетьман здоровив тебе. Поздорови, казав, Мотрю
Василівну, і передай, що щире спочуваю її горю.
— Спасибі і за спочуття... Що ж він? Постарів?
— Ні, такий, як був.
— То й добре. Тепер молодніти треба,