Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

— Ти й це чула?

— До Батурина всякі вісті доходять. А що ж у таборі нового?

— Особливих новин нема, хіба те, що перед кількома днями мало до проливу крові не прийшло.

— Аж так? Що ж сталося? Розказуй! Чуйкевич розказав про нічну тривогу в таборі. Повисла йому очима на устах. Аж горіла. Коли дійшов до того місця, як то гетьман явився перед товпою, встала.

— Невже ж?

І присілася ближче до нього.

Як скінчив, спитала:

— Ти був?

— Був біля гетьмана.

— То добре. Треба віри доховати йому, бо ані він без нас, ані ми без нього не вдіємо нічого. Треба забути геть усе, треба забути, Іване, навіть біль, навіть кривду найбільше, треба тямити, що й він лиш чоловік, хоч незвичайний, бо без того не сповниться те, чого бажаємо собі.

Уста її наливалися, як вишні, очі більшали, лиця паленіли.

Чуйкевич глянув і погадав собі: «Нема їй що казати».

— А війна?

— Розгорюється, як пожар, з кождим днем більшає. Король Карло в Росію вступив.

— А на Україну прийде? Чуйкевич глянув на свою дружину.

— Чекаєш його?

— Як спасення.

— Я також.

Руки їх спочивали на собі.

— Може, й прийде, — говорив Чуйкевич. — Карло вже з Радошкович двигнувся. Говорять, до Березини прямує. Ніхто не знає, чи на Москву піде, чи на Україну поверне. Москалі ніяк не можуть вгадати його планів.

— Так і треба. А гетьман?

— Гетьманові наказ прийшов з Білої Церкви до Києва йти.

— Ближче Батурина буде.

— Дав би то Бог, щоб наші з України не виходили.

— Гадаєш, щоб прийняли тут шведів і сполучилися з ними?

— Так було б найкраще.

Мотря зітхнула.

— Знаєш, я впевнена, що наші бажання здійсняться. Чує серце моє. Ні книжка, ні шитво не тягнуть мене, щось мене кличе на замок, до окопів, до валів. Скріпляй їх, обновлюй, будуй, щоб не було запізно! Ми все спізняємося, Іване. От добре, що ти приїхав.

— Добре?

— Авжеж. Будемо вкупі журитися й працювати.

— Моя ти!..

— Але не так, ні, — перечила, відсуваючи його голову від себе, — а там, у кріпості. Багато там роботи.

— З тобою ніяка робота не страшна.

Журилися й розважали себе.

Чуйкевичеві так дивно було. Недавно табор, військова канцелярія, шум, гамір, крик, а нині старий двір, в городі зелень, квітки, він з Мотрею за столом сидить, балакають з собою, вона така добра до нього, ввічлива, щира. Ніби з пекла до раю ускочив.

Чи надовго?

І він зажурився.

— А про батька мого не чув? — спитала нараз Мотря. Чуйкевича ніби хтось у болючу рану вразив... Як їй це сказати?..

Відразу, так, як воно є, не затаюючи нічого... Ні, ні! Ще хвилину стривай. Пощади її. Диви, яка гарна, добра, як можеш біль їй завдавати!

— Про батька мого не чув, питаю тебе?

— Нічого доброго не чув, Мотре.

— Доброго я й не жду. Знаю, що хто цареві в руки попав, тому вже добра не буде, кажи.

Приказувала; спокійна, рішуча, горда, як королева...

«Пощади її, пощади!.. Краще не томи тривожним дожиданням. Правда гірка, але здорова. Кажи!»

— Є така вість, що царський суд признав Василя Леонтійовича винуватим.

— Його, Іскру й усіх, крім Осипова.

— Перед царським судом за ним вини нема. Винуватий він перед нашою будучиною. Бач, яка справедливість царська!

— Це треба їм було знати вперед.

— Тепер запізно.

Чуйкевич глянув на свою дружину. Змінилася, зів'яла. Де ж тая гордість королівська, пурпура уст, сяєво очей. від котрого ясно ставало в хаті?

Припав до неї, потішав.

— Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить.

— Бог простить, а Україна?

Цілував її руки.

— А якою ж то карою покарають його? Може, вже й покарали?

— Ні, Мотре, ще ні. Як я від'їздив з табору, Василь Леонтійович пробував у Києві. Ще до Білої Церкви не прибув.

— До Білої Церкви його привезуть? До гетьмана? Гетьманові цар карати велить?

— Мабуть. Василь Леонтійович гетьмана генеральний суддя.

— Щоб більшої нечесті завдати і більшого жалю. Ох, Іване, Іване!

Перший раз у життю сама притулилася до нього.

— Мати в запертю... — почала тихо.

— Матері нічого не зроблять.

— Батька скарають... — жалувалася, як дитина. Нараз:

— А яку кару йому присудили?

— Знаєш, як цар карає, Мотре.

— Жорстоко.

— У його милосердя нема.

— Може, на горло?

— Не-зна-ю.

Без крику повалилася на землю.

ВЕЗУТЬ!

Був кінець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошені і зжаті поля. Нігде ні одної копи, ані стіжка. Селяни до місяця косили, жали і, що могли захопити, везли додому. Знали, що на полі дорана не простоїть. На те під Борщагівкою табор.

Табор хвилювався. Даний був приказ звивати його і йти на Київ. Та скоро цей приказ відкликали. Козаки не знали чому і, як звичайно в подібних випадках, толкували собі всіляко.

— То йдуть, то вертають — колотять.

— А тобі що на тім псується? Така тут каша, як і в Києві.

— До Києва нас не пустять. Знов десь на полі поставлять. Хіба, може, хрести на київських церквах здалеку побачиш.

— Отож-то є. Тому мені й байдуже. А ти хвилюєшся, рвеш, як молодий кінь.

— Скучно стоять.

— То сідай.

— З тобою не договоришся.

Козацькі гуртки більшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили козаки з курінів і з-під возів. Позіхали від уха до вуха.

— Кажуть, швед знову москалів побив.

— Ще й як! У містечку Головчині був сильний бій.

— У Головчині?

— Так.

— А де той Головчин?

— Там, де шведи